Глава 4.2.

Ех, може, вдасться якось оминути? Не хочу брехати, але по-іншому, здається, не випутатися!

О! Напишу Борі, що я… біжу марафон завтра! Ні, краще: доглядаю за сусідським котом, доки господарі у від’їзді!

А може… завтра я оновлюю літній гардероб?..

Що за маячня, Яна?! Тільки телепень в таке повірить!

І все ж я наважуюся на брехню.

Я: «Пробач, Боря… Так хочу піти на вечірку, але…»

«В мене алергія на шум!»

«А ці вечірки такі… такі, знаєш, гамірні!»

«Ой, матінко! Голова починає боліти від однієї думки про цей галас…»

Боря: «Яна, ти знущаєшся з мене?»

Я не тішила себе надією, що Бориско мені повірить, тому на його відповідь я лише зітхнула.

Боря: «Яна… Якщо ти не хочеш зі мною побачитися — так і скажи.»

«Я дуже хочу та лише про це й мрію… Але і примушувати тебе не буду. Бігати, знаєш, не в моїх правилах.»

Ну, от! Усе стало тільки гірше!

Я: «Пробач, Боря. Справді, не виходить…»

Відправляю повідомлення і виходжу із чату.

Що ж, ну от і все… Можна з Борюнчиком попрощатися…

Тяжко зітхаю, сідаючи на ліжко. Телефон відсуваю від себе подалі, щоб не було спокуси витріщатися на екран щосекунди та чекати нездійсненного…

— І де я ще зустріну такого хлопця хорошого? — похнюплено говорю сама собі. — Доведеться все життя відбиватися від нападків Назара Кулаченка!

Після згадки останнього мене аж затрусило.

Мерзенне створіння!

Звук сповіщення про повідомленняя змусив мене підскочити на місці.

Вхопивши телефон, я прочитала нове повідомлення від Борі.

Боря: «Яночко… так хочу побачитись…»

«Може, вигидаєш щось і тобі все ж вдасться прийти?»

«Я буду шалено радий…»

Моє серденько, як Фенікс, воскресало на очах.

Бориско не втратив надію на нас! Бориско хоче зі мною побачитись!

Ох, це буде зовсім не легко, та я щось вигадаю!

Набравши побільше повітря в легені, даю Борі обіцянку, яку я уявлення не маю, як буду виконувати:

Я: «Боря, я спробую знайти вихід і прийду.»

«Завтра ми побачимося."

Боря: «Чесно?»

«Яна, пообіцяй!»

Бідолашний хлопець… Схоже на те, що я довела його до нервового тіку…

Я: «Обіцяю, Боря))»

«Завтра ми з тобою нарешті побачимося))»

Сказати легко! А от вмовити тата — у-у-у, це буде архіскладно!

***

Пізніше до мене завітала в гості Сашка. Та сама звідниця, якій я зобов’язана знайомством із Борюнчиком.

— Санечко, ми з Бориском завтра нарешті побачимося! — не встигла вона зайти в мою квартиру, як я вже застрибала на місці та міцно її обійняла від шаленої радості, що опанувала мене з тої самої миті, як я дала Борі обіцянку.

— Яна, спокійно! Галасуєш, як дитина! — сміючись, Саша відсунула мене в бік і відразу ж пішла у вітальню займати канапу у всю довжину свого невисокого зросту. — Отже, Бориско надумав приїхати? Цікаво-цікаво…

— Так! — зайнявши крісло біля канапи, я вже була готова відповідати на всі запитання моєї подруги.

— Вже думала, куди його запросити? — граючись своїми рожевими дредами, Саша дивилася на мене грайливими карими оченятами. — В нас не надто розгуляєшся… але парк у центрі — розкішний!

— Ми йдемо на вечірку Гери Козленка. Виявляється, він — друг Борі…

Пухкі привабливі губи Сашки, які вона сьогодні вирішила не фарбувати, розкрилися і застигли в літері «О».

Та моя гаряча подруга ніколи не залишалася довго розгубленою.

— Яна… у мене лише одне питання.

Киваю їй, розуміючи, до чого вона веде.

— Скажи мені, серденько… — останні спокійні тихі слова Саші перед емоційним вибухом: — Твій батько відлетів на Місяць?!

— Він ще не знає… — тихо відповідаю я, яка досі не вирішила, як донести до тата таку новину.

— Не хочеш же ти йому розповісти, Яно? — Саша спритно сіла на канапі і, не зводячи з мене очей, скорчила глузливу гримасу: — Татку, я завтра йду на вечірку до хлопця, якого разом із його друзяками знає весь наш центральний відділок поліції?

— Са-а-аш… — розпачливо тягну ім’я подруги, відчуваючи, як хвиля відчаю накриває мене з головою…

— Навіть не думай розповісти батькові правду, почула мене? — напучує мене шкідлива подруга.