Глава 4.

Яна.

Глузливий та приголомшений погляд хлопця коле голкамии кожну ділянку тіла, куди він тільки встигає пробратися.

Не зважаючи на те, що хлопець відверто гидує, ця мука все продовжується, безжалісно шарпаючи мої нерви.

Кусаючи язик, терплю німий докір в бік мого жахливого зовнішнього вигляду. Я розумію. До дзеркала мені ще тільки доведеться дістатися. Яку “красу” я там побачу – можу тільки уявити…

Тому і не гніваюся. Розумію, що і в мені таке видовище викликало б огиду…

Під пронизливим поглядом карих очей мені хочеться провалитися крізь землю. А виточеним рисам обличчя парубка місце в якомусь музеї в якості скульптури чи натури для майбутнього шедевра. Хоча… я не встигла роздивитися їхній “передпокій”, який сміливо можна було б назвати “холом” – таким помпезним та розкішним він виглядає. Тому, може, це і є його персональний музей. Або ж галерея власної величі та краси.

Доки ми дивимося один на одну, як на незвіданих істот, я встигаю роздивитися його далі.

Каштанове хвилясте волосся ледь спадає хлопцю на чоло, утворюючи такий популярний останні роки безлад, який (не будемо таїти!) пасує йому бездоганно.

Очі проти моєї волі опускаються з його обличчя до широких плеч, обтягнутих білою футболкою. Далі – чорні джинси з парочкою порізів та крутезні кросівки, в брендах яких я ні краплі не тямлю.

З прикрас на тілі хлопця я помітила лише наручний годинник на лівій руці.

Сама не знаю, звідки в мені стільки зухвальства оглядати його так відверто… Це так на мене не схоже! Мабуть, я пережила надто багато шоку сьогодні та й взагалі… останні дні були шаленими.

В той час як ми з невідомим парубком взаємно скануємо одне одного, – від стіни, ніби тінь, відскакує тітка Фаїна і несеться прямо на мене, метаючи очима громи та блискавки.

“Оттакої… – проноситься розпачливе в моїх голові. – Здається, комусь зараз дістанеться на горіхи! І, боюся, що цим кимось буду саме я…”

На хлопця тітка навіть і погляда не кидає. Вона цілком сфокусована на мені одній. А я стою, як бешкетне дівча, не знаючи, куди себе діти.

Ох, а ще цей хлопець!

Ну, стільки ще буде стояти і гіпнотизувати мене своїм поглядом? Розумію не щодня побачиш таку картину… Та ще в його княжих покоях! Де це бачено!

Вже йшов би кудись! Зараз тітка як почне мене лаяти, матінко!.. Ну, невже я мало зганьбилася сьогодни? Невже мало натерпілася?..

А в тітки палає. По очам бачу: люто.

В її голові вона вже, мабуть, з’їла мене живцем разів зо три.

Не можу повірити, та нарешті цей хлопець зсувається з місця та йде до дверей.

Відходжу в бік, вражаючись, що зблизька він ще вищий, ніж мені здавалося. Залишаючи за собою шлейф аромату шоколаду та цитрусових, місцевий князь виходить з будинку.

І тут починається страшне…

– Яна! – визвірюється на мене приголомшена моїм виглядом тітка. – На що ти схожа, дитино?! А якби господиня вдома була! Та вона нас обох в шию вигнала б!

І все в такому дусі майже двадцять хвилин…

Топчуся на місці в чергове знищена за останню годину. Ну, що за день скажіть на милість! Мене пограбували, напала скажена дівиця! Хлопець, в домі якого я буду працювати, – облив своїм презирством… Тепер ще від тітки вислуховувати.

А я стою, покірно слухаючи, адже, не можу! не мушу перечити! Мені так потрібна ця робота…

Сподіваюся, що мене все-таки не виженуть.

____

От такий в нас вступ Яни, любі мої) А що саме вона натерпілася за останню годину та декілька днів тому – ми довідаємося в наступних главах.

Радію вашим зірочкам та коментарям =)