Глава 3.3

– Я можу допомогти з нянею, – заявляє наша кароока сувора кухарка.

Що ж, це має бути цікаво. Радо послухаю.

– Яким чином? – докладаю всі зусилля, щоб звучати якомога спокійно.

Сам же хапаюся за цю надію, як ще той потопаючий!

– В мене є племінниця, – тим часом вводить мене в курс справ Фаїна.

Племінниця Фаїни… Оттакої. Це має бути дуже, дуже цікаво… Може, вона така ж цікава штучка, як і її тітка, м?

– Вона шукає роботу на літо, – так, супер, поки що мені все підходить. – І зможе приступити вже завтра.

– Нехай приїздить, – навіть не запитавши про заробітню платню та умови, я вже задоволений скинути цей тягар зі своєї спини та перевісити його на майбутню няню.

– Ілля, – суворий голос та смикання мене за рукав зупиняють від наміру піти. – Яна – молода дівчина, Ілля.

Намагаюся на шкіритися, як бовдур. Чесне слово, сам не розумію, що на мене найшло!

– Твоя мама навряд чи буде в захваті…

Овва! Мій Харон пішой проти самої володарки Аїду! Що це буде, людоньки?

– До того ж і ти… – Фаїна невдоволено поморщилася, – хлопець – гарячий.

Ох, ось тут я б радо посперичався, хто з нас ще гарячіший: я чи ця загадкова няня, що потрапить в наше пекло?

Однак Фаїні відповідаю найсерйознішим тоном, на який я тільки здатний:

– Фаїно Іванівно, за кого Ви мене приймаєте? – журю чесну жінку. – Будьте спокійні: тільки бізнес. – Радію справленим ефектом і, хто мене тягне за язик – не знаю: – Честь Вашої племінниці буду берегти, як свою!

Бачили б ви, як витягнулося обличчя Фаїни, а очі перетворилися у дві вогняні кулі.

– Я хотів сказати: триматиму дистанцію! – миттєво зробивши роботу над помилками, я поспішаю загладити свою провину.

– Я дуже на це сподіваюся, Ілля, – зітхає Фаїна, не зводячи з мене своїх суворих очей, в яких мені вже мариться її сумнів.

Тому я поспішаю обдарувати поважну жінку однією зі своїх приголомшливих усмішок і запевняю цілком щиро:

– Повірте мені, Фаїно Іванівно, щоб впоратися з малими чудовиськами – я готовий погодитися на все!

Декілька миттєвостей я невідривно споглядаю внутрішню боротьбу в очах Фаїни, яка, на мою радість для мене завершається перемогою.

– Гаразд, Ілля, – жінка навіть видавлює з себе легку усмішку. – Дякую тобі. Яночці дуже потрібна ця робота.

Я дуже на це сподіваюся, інакше її Яночка не протримається і дня з нашими бешкетниками.

Киваю Фаїні та нарешті покидаю коридор.

Вечір та ніч минули досить спокійно. Досить, бо ці набридливі малі таргани розмалювали мою автівку, підкинули у ванну жабу, потягли у матері косметичку – і перетворили моє обличчя в писок клоуна!

Дякую, що хоча б не спалили в багатті посеред коридору. В тазку.

Братунь Стас відлетів у свій Пекін ще вночі, мама – вранці подалася в Прованс зі своїм Арсіком.

А я, втомившись чекати няню, схопив свої ключі та покинув кімнату з наміром зустрітися з друзями.

– Сподіваюся, Карина відмила авто після дитячих знущань, – бурчу собі під носа, йдучи коридором до сходів.

Маленьким злочинцям ця витівка зійшла з рук тільки тому, що після інциденту з машиною ми дві години шукали трьохрічного Даню, який спокійно собі заснув під кущем біля гаражу, доки його старшенькі займалися вандалізмом на моїй автівці.

— Хіба це не красиво? — кліпаючи віями, Полінка, моє 9-річне чудо з великими синіми очима та чорним волоссям, яке так красиво відтіняє її бліду шкіру, — дивилася на мене поглядом невинного янгола, щиро не розуміючи, що ж не так?

“Краса, і тільки трішечки краси”* – так і кричали оченята Полінки.

*Ліна Костенко. “Я хочу знати, любиш ти мене…”

– Моя ж ти радість… – в розпачі кажу я. – Це було дуже красиво, доки ви не зіпсували все своїми фарбами!

Якщо Поліна хоча б виражала каяття, то Пилипко – одинадцятирічний катюга, мозковий центр всіх витівок та часом люто вперте теля – лише пирхав та закочував очі:

– Карина відмиє. Що такого?

***

Спускаюся сходами, а мене досі теліпає після вигляду зіпсованої крихітки. Сподіваюся, Карина, справді, все відмиє, інакше це буде епікфейл*, як сказав би Юра…

*епікфейл (сленг.) – повний провал.

– А це ще що за номер? – зводжу насуплені брови на переніссі, розглядаючи якусь брудну пляму, що топчеться на місці перед скляними дверима будинку.

Ось ця пляма відчиняє двері, заходить – і я ледь не гублю свою щелепу на підлогу…

Дівчина! Середнього зросту і досить тендітної статури. Особливо не розглядаю, бо схожа мені не то на обірванку, не то на безпритульну – відразу і не сказати. Одяг – брудний і місцями розірваний. Русяве волосся – скуйовджене, мокре, в ньому якісь не то водорослі, не то болотяне латовиння…