Глава 3.

Закінчивши з непотрібним сніданком, на якому я нічого не з’їв, а лише вислухав нотації та згадував останній рік, я попрощався з мамою, яка відправилася на рандеву зі своїм Арсіком. Мене ж понесло на кухню за пляшкою води.

Не встигаю ще й поріг переступити, як в мене врізається Карина – наша молоденька чорнява покоївка.

– Ілля Максимовичу… пробачте… – рум’яніє та кусає губу, поглинаючи своїми очима мої плечі та шию, які вона обвила як набридливий плющ.

– Пробачаю, – холодно говорю їй, відсуваючи в бік дівоче тіло, яке зовсім не протестує проти такого тісного контакту. 

Ні, золотце, ти надто нав’язлива. Я ж потім власної тіні в домі буду лякатися, відбиваючися від твоїх атак.

Дивлюся скоса в бік нашої кухарки – Фаїни Іванівни – і бачу, що її карі очі вже палають праведним вогнем. Сувора та принципова жінка – мамина ровесниця та її персональний ад’ютант. Про всі мої витівки докладає мамі негайно ж без права виправити помилку!

Добре було б уточнити в мами чи не потрібна їм з Арсіком кухарка в Провансі? В мене є кандидатура хороша… Бо ж, боюся, мої спекотні вечірки так і не стануть можливими, якщо цей Харон* в жіночому тілі стоятиме на сторожі дому…

*Харон – з грецької міфології – похмурий старець, перевізник душ в царство Аїда. 

– Як Ваше самопочуття, Ілля? – глузливо запитує Фаїна, доки я копирсаюся в холодильнику. 

Взагалі Фаїна мені подобається. В ній немає раболіпства, плазування та страху. Я зрозумів це подорослішавши, але тепер точно знаю, що і мамі вона докладає не через бажання вислужитися, а щоб мою душу пропащу врятувати та наставити на шлях істинний!

Було б нереально круто перетягти Фаїну на свій бік, але вірність – ще одна риса, яка викликає захват – властива цій жінці не менше, ніж інші чесноти.

— Моє самопочуття… — нарешті відповідаю їй, — краще всіх, люба Фаїно Іванівно.

– Помітно. Запалені очі та мішки під очима – найкраще тому підтвердження.

Усміхаюся дивлячися на її пухку низеньку фігуру та обличчя, яке від незмінної гульки здається схожим на маску, але досі виглядає свіжим та красивим.

— Де Ваші 18 років, Фаїно Іванівно? Я до Вас позалицявся б.

Десь на другому фоні не то крякає, не то каркає Карина. А я дивлюся в карі суворі очі кухарки і насолоджуюся тим, що суворий вираз в них змінюється на смішинки.

– Бешкетник! – сміється жінка, а я чемно вклоняюся їй і виходжу з кухні.

Все, чого я хочу зараз – спати. Просто дайте мені виспатися, благаю…

***

Позавчора ми з хлопцями виграли баскетбольний матч – і пішли в конкретний загул. Прителіпавшися сьогодні додому, я планував відсипатися три дні. Однак Її Величність Доля вирішила все по-своєму…

Я прокинувся – та що там: мене до стелі підкинуло – від реву музики за стіною. Та навіть вона не могла заглушити лемент та скиглення дитини.

Ні-і-і, тільки не це…

Перевіряю час на наручному годинникові – подарункові тата на мій останній день народження – та завмираю: сьома вечора.

“Вечора…” – роздається ехом в моїй голові.

І тільки я збирався розвинути цю думку, як із коридору донеслися нові звуки та крики, які тонули в гучних бітах музики через стіну:

– Я – ваш Вождь, рабиня! – голос нікого іншого як Пилипка, ще того розбійника. – Неси сірники та будемо смажити цього білого!

– Сірники завжди зі мною, Вождь! – вторував тонкий голосок Полі.

А хникає, отже, Даня…

Що ж, ось і небожки навідалися…

________________________

Що ж… маленькі злочинці на базі! Які ваші очікування від їх витівок?))) Побажаймо Іллі удачі)

___

Любі мої, дуже вдячна за зірочки! Чекаю на ваші відгуки. Пам’ятайте: вони мотивують автора випускати глави частіше! Всіх обіймаю)