Глава 2.

Півтора роки тому помер батько.

Найсильніший, найрозумніший та найсправедливіший чоловік та людина з усіх, кого я знаю, і впевнений: з усіх, кого я коли-небудь пізнаю…

Він завжди був моїм наставником і досі залишається моїм головним прикладом. Найкращий друг та найближча людина.

Півроку до смерті він відчайдушно боровся з онкологією, яка безжалісно підкошувала його день за днем. Терапії, операції в закордонних клініках – батькові вже, мабуть, було підготовлено місце в іншому світі, бо ж всі зусилля найкращих лікарів виявилися марними…

А ми, що ми?.. Навіть розуміючи наближення неминучого, не могли підготуватися до… прощання з татом. Та і як до такого взагалі підготуєшся?

Мама, брат, я – ми всі були розчавлені місяцями марної боротьби, а смертю батька – взагалі були завалені зверху як могильною плитою.

Бо ж він був центром нашого Всесвіту. Людиною, яка, як Титан, тримала на своїх плечах небесний схил…

Перші тижні я не міг збагнути, як цей світ досі існує, якщо тата вже немає?..

Та Його Величніть Життя не стишує свій крок ні на мить. Страждаєш ти? Корчишся від болю? В масштабах Всесвіту це ніщо. Лише пил…

А ми страждали і корчилися. Впивалися власним болем та жалем до себе.

Життя ж йшло. Щодня ми отримували нові виклики, приймати, вирішувати та боротися з якими – у нас не було ні сил, ні бажання. 

Ми дозволяли собі недозволену розкіш – впиватися горем надто довго. 

З дітищем батька – міжнародною будівельною компанією – один за одним партнери розривали контракти.

У власному тилу завелися щури, які прагнули відхопити собі шматок побільше та рвонути подалі.

Наш корабель хитали зсередини та ззовні. Нас хотіли зжити зі світу. І лише одиниці вірили, що ми вистоїмо, впораємося і не підемо під воду.

Стас, брат, здається і ночував на роботі, тягнучи на своєму горбі всі складнощі та випробування.

Я тоді тільки вступив на перший курс і щиро думав, що мене витурять в першу ж сесію. Ні у брата, ні у мами не було часу та ресурсів відмазувати мене, домовлятися, тягти. Досі пам’ятаю ту свою першу сесію. Ще та школа життя. Досвід назавжди. 

Мабуть, тоді я і зрозумів, що, якщо я в своєму розтрощеному, роздробленому стані ще на щось здатний – то точно вигребу, впораюся в своєму житті з усіма труднощами.

Бо ж якби не універ та фехтування з баскетболом – я б пішов по тій знаменитій доріжці вниз, звідки мене – в кращому випадку – збирали б по частинам, а в гіршому – вже не повернули б назад.

2.1.

Мама рік тримала траур. 

Я думав, більше ніколи не побачу посмішку на її красивому обличчі, сам не всміхнуся від блиску та полум’я в її завжди таких живих, заряджених радістю очах… Вона не попрощається з чорним одягом, а її розкішне руде волосся більше не пізнає зачіски іншої, ніж скромна охайна гулька.

Однак нові часи вимагають від нас робити новий вибір. І мама, ніколи не обділена увагою чоловіків, почала приймати від них подарунки, відповідати на їх знаки уваги. А згодом і зустрічатися з ними. Втім, довго вона не затримувалася з жодним.

Я сприймав це як зраду не тільки батька, пам’яті про нього – а й зраду єдиного прикладу кохання та шлюбу, яким я дорожив. Те, як швидко мама змогла знову бути з іншим, – продемонструвало мені всю огидність нікчемного слова “кохання”.

Де ж воно? Це так люди кохають?

Я не зовсім бовдур, не дурень. Прекрасно розумію, що мама – молода, приваблива, розкішна жінка! Безперечно, вона заслуговує знову бути щасливою, знову кохати. Однак як… скажіть мені…

– Як ти можеш бути з цими вепрами після тата, мам?! Як ти дивитися на них можеш? Як тобі не огидні вони та їх дотики, нікчемні слова та поросячі оченята?! – гаряче галасував я в один із вечорів.

Мама не образилася на моє втручання в її особисте життя. Лише посмішка “в-мене-все-чудесно” зійшла з її обличчя. Кусаючи губи, вона часто закліпала очима, дивлячись кудись повз мене…

– Тобі цього не зрозуміти, Ілля, – ледь чутним голосом вона поділилася зі мною. – Зрада для мене – покохати іншого. Тільки-но я відчуваю прив’язку – прощаюся. Світ, знаєш, щедрий на чоловіків… Але кохання заслуговував лише твій тато… 

Я не згоден з нею. Не приймаю таку позицію. Однак я знаю одне: кожний із нас веде боротьбу зі своїми персональними демонами. І весті її зовсім не легко. Якщо ж ми не здатні розуміти одне одного – давайте хоча б не будемо судити.

2.3.

Того ж року у брата сталася особиста драма.

Дружина Стаса, не витримавши і півроку складних часів, покинула його та пішла до нашого конкурента. Ходять чутки, за цей рік вона змінила вже третього чоловіка. А брат залишився одни з чотирма дітьми.

Добре, не один. Їх і при матері опікували няньки, які втікали від наших чудовиськ одна за одною… Неконтрольована малеча перевершила самих себе і за цей рік перетворилася в справжніх катів, яким часом не давав раду і сам Стас.

А вже ж моя мама та я – тим більше не хотіли возитися з цими норовливими, розбещеними та невгамовними хуліганами.