Глава 1.

Пролог.

Ілля.

Ранок в сім’ї Гуляєвих незмінно та суворо починається зі сніданку.

Немає значення, що не всі залишки поважного сімейства провели цю ніч в своєму ліжечку, даючи хропака та дивлячись сни, – Нілу Єлисеєвну, вона ж пані Гуляєва, це не турбує! Залишки сімейства мусять відкинути бажання про сон та відпочинок і бути присутніми при взаємному обміні люб’язностями.

Потрібно вдавати зразкового сина. Хоча б іноді.

– Ілля, чи я застану той день, коли ти припинеш зводити мене з розуму своїми витівками?! 

Вірна своїм принципам, слову та правилам мама не може порадувати мене хоча б одним ранком без ритуалу виносу мізків…

– Тобі вже 20 років незабаром, в в голові досі вітер свище!

– Головне, що не в кишенях, – не втримуюся я від комментаря, за що мама нагороджує мене своїм черговим гнівним поглядом.

– Подорослішай, Ілля! – змішуючи гнів з благанням, говорить мама.

Я лиш зітхаю. А що ви від мене чекаєте на таке прохання?

– Ти мене слухаєш? – лиш на мить відволікся на телефон. Дем, мій найкращий друг, надіслав мені фото орендованого приміщення, де він планує відкрити бар.

“Виглядає бомбезно, бро!” – відписую йому, вкотре дивуючись, звідки в цього невгамовного стільки енергії! Цю ніч ми разом розважалися в клубі – і я б вже завалився спати, якби не мама зі своїми сніданками! Дем’ян же вже пошурував шукати приміщення!

– Ілля?! Я зі стільцем розмовляю, вазою чи ось цим фужером? – перераховує мама речі в нашій їдальні, про існування яких я навіть не здогадувався.

– Я весь перетворився в слух, матінко… – навіть посмішку давлю лиш би відчепилася!

Мама гнівно випалює в моєму обличчі чорну діру, а я закочую очі, думаючи, що матінка, мабуть забула, стільки мені років, і, що я вже давно не боюся злих тітоньок.

– Що я тільки-но сказала?! – продовжує свої екзекуції маман…

– Ти сказала… – намагаюся згадати, про що ж вона говорила взагалі… – Що я маю подорослішати.

Очі мами не втомлюються закочуватися, а я вже відверто позіхаю, з кожною новою реплікою мами втрачаючи надію відпочити після веселощів.

– Ти мене зовсім не слухаєш, Ілля! – обурюється мама так щиро, ніби цей прикрий факт вона відкрила для себе лише сьогодні…

– Арсік запросив мене в Прованс на літо. Відлітаємо вже завтра.

Киваю і намагаюся прикинути, стільки вечірок я встигну влаштувати за час маминої відсутності.

А головне: за час відсутності контролю, нотацій та повчань!

– Стас обіцяв, що приїде ввечері, – різка зміна теми збиває посмішку з мого обличчя.

– В честь чого його несе до нас? – не надто люб’язно цікавлюся я.

– Як не соромно, Ілля! – обурюється мама так, що ледь дим з вух не йде.

– Я жартую! – поспішаю заспокоїти цю жінку-вулкан. – Буду радий побачится з братом. Сто років не бачилися!

– Відвідував би офіс частіше – бачився б! – не впускає мама й найменшої можливості вколоти мене.

Я ж цікавлюся питанням більш важливим, ніж приїзд старшого братуся:

– Приїде сам?

Я дуже, дуже, дуже на це сподіваюся…

– Ілля! Звісно ж, не см! З дітьми.

Апетиту й до цього особливо не було… а після такої приголомшливої новини – я вгалі ще тиждень їсти не буду.

– Надовго?

Будь ласка, Стас, хоча б в цьому не підведи, брате!

– Безсоромник! – відверто лютує мама. – Це твої племінники, Ілля!

Прийшла черга й мені закотити очі до обрію…

Племінники – гаразд, нехай так. Хоча я б сказав, ким я бачу цих шалених неконтрольованих монстриків! Малолітні злочинці – не менше!

Ви не думайте, що я абсолютно безсердечний. Трішки. Люблю я їх, куди правду діти? Але люблю, коли вони… якнайдалі від мене.

От зараз я їх шалено люблю. Навіки.

Коли будуть їхати до нас – вже менше люблю.

А коли прибудуть – боюся, я їх вже терпіти не можу…

– То надовго чи як? – чим далі – мені все важче стримувати дратівливість.

До того ж мені потрібно розуміти, на який час я маю забратися з дому куди подалі…

– Стас не говорив, – відповідає мама, уникаючи мій погляд. – Стільки захочуть, скільки і будуть!

Сказала мама як відрізала і насмерть вбила надію, яка всупереч всім переконанням чомусь померла першою…

– Ти ж знаєш, в якому стані Стас, Ілля. Цей рік важкий для нас всіх. Прояви розуміння, сину…

Голос мами вперше за сніданок звучить без притензій та докорів. І я не корчу гримаси, не закочую очі і зовсім не бажаю сказати щось всупереч.

Згадую… Ніби я зможу колись забути. Тільки не останній рік, а всі два…