Розділ 14

Я взяла ключі від того будинку. Який саме з них підійде, я не знаю, тому прихопила з собою цілу в'язку. Все одно мені немає чим займатися. Саша після вихідних поїхав на роботу. Я ж нуджуся. Коли він був поруч ми дивились фільм, їли і розмовляли.

Але неділя в його компанії минула так швидко, і тепер я знову відчуваю себе неприкаяною.

Підходжу до будиночка і обдивляюсь його ще раз. Там зберігається історія сім'ї Варламенків. Не те, щоб вона аж так сильно мене цікавила. Але це краще, ніж цілими днями сидіти в телефоні і штудіювати рецепти нових страв, щоб хоч якось розважитись, поки Саші немає вдома.

Телефонувала сестра. Тамара дізналась в свого чоловіка про Назара. Виявилось, що він не надто близький знайомий їх родини. Але дуже загорівся ідеєю мені допомогти. Я сказала їй, що і так вже з’ясувала про Назара все, що мені потрібно. Досі не розумію його дивну поведінку відносно мене, але і не хочу заморочуватися з цього приводу.

Виявляється, що життя дружини мільйонера дуже нудне.

Приміряю кілька ключів, ті не підходять до дверей, поки не потрапляю потрібним.

Заходжу в приміщення, пропахле пилом. Тут вкладені коробки з речами. Я відчуваю себе мовби в музеї. Зазираю то в одну коробку, то в іншу. Там якісь хустки, сукні і шалики. Певно, все це належало покійній бабці Саші.

Потім мені потрапляє на очі старий фотоальбом. Його передивляюсь вже з більшою цікавістю. Старі чорно-білі фотокартки з якимись невідомими мені людьми.

Під важким велюровим фотоальбомом несподівано натрапляю на різьблену дерев'яну шкатулку. Вона привертає увагу своїм візерунком і інкрустацією з якихось білих клаптиків.

Дістаю скриньку, роздивляюсь її з різних боків.

Потім знаходжу замкову щілину, але ключа від шкатулки у мене немає. Вона досить важка.

А раптом там лежать фамільні коштовності старої? Ця думка сколихує азарт. Звісно, я не вірю, що хтось би звалив коштовності просто так на купу мотлоху. Але раптом? Всередині і справді щось бриньчить, коли я струшую скриньку.

Беру її під пахву і несу в будинок. Десь у Саші в гаражі я бачила інструменти. З ентузіазмом шукаю викрутки і починаю мучити замок, передивляючись відео в інтернеті, як їх зламати. Він не може бути занадто складним в такій скриньці, як ця. Це ж не сейф.

Коли вже зовсім упріла, замок, зрештою, піддається.

Мені під ноги висипається вміст скриньки. Якісь листи, перев'язані стрічкою, і кулон на простому срібному ланцюжку. Кулон я відкладаю в бік поки що.

Листи прописані дрібним каліграфічним почерком.

Розгортаю перший ліпший.

“Люба моя Сонечка. Вибач, що так довго не писав, капітан корабля не дозволяє відправляти листи в покарання. Сподіваюсь, з тобою і сином все добре. І наш Віталій росте здоровим. Мрію про той день, коли знову візьму його на руки. Ти пишеш, що твоя мати наполягає на тому, щоб видати тебе заміж. Прошу тебе, дочекайся на мене! Я скоро завершу службу і ми одружимось! Не варто тобі йти на поводу у твоєї матері…”

Я думаю, що, напевно, це старий Валаменко писав їй ці листи. Але коли пробігаюсь очима до самого кінця листа, то несподівано бачу підпис “Твій Марко”.

А Сашиного діда звали Григорієм. Отже… Переді мною чужа трагедія?

Я відкриваю наступний лист.

“Кохана моя Сонечка! Скажи, що це неправда і ти пожартувала? Я клянусь, якщо це правда, то я втечу з корабля в найближчому порту! Я не можу допустити, щоб мого сина ростив чужий чоловік. Я вкраду тебе у нього. Ти розлучишся з ним, і ми поїдемо кудись далеко, де нас ніхто не знайде!..”

Відшукую ще один лист. Він в конверті з поміткою від руки “адресат мертвий”. Цей лист написаний іншим почерком. Читаю його.

“Марко! Я правда була змушена вийти заміж за Гришу. Ні про що не турбуйся, служи. Гриша хороша людина, він пообіцяв дбати про нашого сина як про свого… — далі йде ціла сторінка описів того, як росте і розвивається Віталій. — Я люблю тільки тебе. Але у мене не було вибору. Твоя Софія”.

Отже, як виявилось, не лише Саша не рідний по крові Варламенкам. Але і його названий батько теж усиновлений Григорієм. Певно, старий дуже любив Софію, якщо взяв її з дитиною…

Зрештою листи я перечитала всі. Вийшла дуже красива історія кохання. Яка обірвалась досить трагічно. І потім відклала шкатулку в куток. Певно у флігелі ще можна було знайти чимало цікавого. Але поки що мені не хотілось туди йти.

Я зайнялась домашніми справами, яких було не дуже багато. Після вечірки до нас приїхав клініг і весь безлад, що учинили хлопці в кімнатах прибрали за кілька годин.

Їсти можна було сильно не готувати, на нас двох багато не потрібно. Тож я просто нудилась.

Коли у хвіртку подзвонили, я відверто зраділа. Хоч якась розвага.

У воротях стояв з велосипедом Володимир Іванович.

— Настюша! — посміхається мені старий. — А Саша вдома?

— Ще на роботі, — хитаю головою.

— Як прикро. Я думав в шахи партію…

— Можете чаю зі мною випити, і навчити мене грати, якщо хочете…

— А це непогана ідея, можна спробувати!

Дід ставить велосипед і йде за мною в будинок. Роблю нам чай, дістаю мафіни, які спекла сьогодні і шукаю шахи.

— Вони в Саші в кабінеті, — підказує Володимир Іванович.

— Зараз принесу!

Я ніколи не була в кабінеті Варламенка сама. Чомусь вважала, що дуже некоректно сюди заходити. Особливо зважаючи на те, що в будинку є вбудований інтелект, і цілком може бути що і камери є. І відео Саші прямо на телефон передається. Було б дуже незручно, якби він побачив, що я нишпорю в його документах чи ще щось таке.