Розділ 13

Настя

Назар продовжує крутитися біля мене.

— Давай чимось допоможу, — каже він, коли я витягую пучок трав і корінців з бульйону. — Щоб ти не обпеклася!

— Та не обпечуся я, я що, їсти не готувала ніколи? — намагаюсь витягнути курку, щоб розділити її на порційні шматки, поки буде варитися картопля.

З курки чвиркає окропом мені на руку.

— Ай!

— Обпеклась! — з докором каже Назар, хапає мою руку і тягне під холодну воду в крані.

— Зі мною все гаразд.

— Зараз огляну і потім сам вирішу, — каже він.

— Що ти там вирішувати зібрався? — чую роздратоване від порогу. — Відійди від моєї дружини!

— У Насті травма, — пояснює Назар. Але мою руку відпускає.

Я швидко протираю її рушником і повертаюсь до Саші. Він зовсім поруч. В його очах читається роздратування. Вперше таке бачу. Зазвичай він демонструє лише спокій і рівновагу. Але коли наші погляди зустрічаються, він пом'якшується.

— Що там, їжачок? Дуже болить? — бере мою руку і роздивляється кисть.

— Дрібниці, Назар дарма перелякався, — кажу я.

Саша цілує мою руку. І відпускає.

— Там і справді нічого немає, — каже він.

— Бо я вчасно надав першу допомогу! — заявляє Назар.

— Піди понадавай її деінде! — бурчить Саша. Таке враження, що він ревнує. — От бачиш, їжачок, а якби полежала в ліжку зі мною подовше, і не травмувалась би.

— Ти сам сказав, що ніякого опіку немає, — я м'яко йому усміхаюсь.

Поруч з ним мені так добре стає. Наче всі мої тривоги віднесли вдалечінь єдинороги.

— Ти що, суп готуєш? — Саша зазирає в каструлю. — Пахне вже смачно…

— Подумала, що всім не завадить поїсти чогось рідкого, — пояснюю я.

Саша цілує мене в щоку, і посміхається.

— Ти у мене справжнє золото. Інша б на твоєму місці тільки б лаяла нас, що ми вчора хильнули зайвого.

— У тебе хоч голова не болить? — питаю я, згадуючи, що зазвичай у Вадика після гулянок дуже боліла голова. І мені доводилось з ним няньчитись цілий день.

— Та скільки я там випив, — він відмахується. — Я ще сьогодні працюватиму, тож не налягав. Та і ти б не зраділа, якби я напився. А навіщо робити дружині нерви?

Назар, якому, здається, набридло дивитися на наші любощі, бере каву і йде з кухні. Чую, як відчиняються двері на терасу.

— А щоб тобі! — вигукує хлопець. — Куди ти преш, чудовисько волохате? Сашо, ви що, кота завели? — кричить.

— О ні! — у мене все холоне всередині. Я біжу у вітальню, а Саша за мною.

— Мурчик! Де він? — вимогливо дивлюсь на Назара.

Очевидно, Саша не зачинив двері у спальню. І кіт пішов гуляти будинком.

— Вибіг на двір, ледь не перечепився через нього, — жаліється Назар.

— Як вибіг? — вискакую боса на вулицю. — Мурчику! Кс-кс-кс! Йди до мами!

У відповідь тиша. Кота ніде немає. Я до самого саду доходжу. Але Мурчик мов крізь землю провалився. Куди це бідне нещастя могло подітися? Він же хатній! На вулиці ніколи й не був. Зараз всього лякатиметься.

— Настю, — Саша наздоганяє мене. — У тебе там суп згорить…

— Та до біса його! У мене кіт загубився!

— Ми його знайдемо! — тут же обіцяє Назар. — А ти повернися і взуйся, бо ще поранишся.

Саша насуплюється. Хоча Назар нічого поганого і не сказав.

— Знайдемо, удвох підемо на пошуки! — каже зрештою. — А ти йди в будинок, їжачку, і не турбуйся.

Я киваю. Куди я піду боса? Хай хлопці шукають. Але потім спиняюсь.

— Він вам в руки не дасться!

— Мені дасться, — запевняє Саша. — Він, зараза, всю ніч у мене під боком хропів, після такого має прийти до мене сам!

Я переживаю за дурненьку тваринку. А чоловіки все не повертаються. У мене навіть з’являється панічне бажання розбудити решту гостей і відправити їм на підмогу.

Але потім збираю докупи рештки совісті, вимикаю суп і йду шукати Мурчика сама.

Пробираюсь в глиб саду, кличучи його. Проходжу повз будиночок Таміли і бачу ще одну будівлю. Вона стара і облуплена. Нагадує гостьовий будинок, в якому не зробили ремонт. Може Мурчик забіг туди? Я підходжу до дверей з потрісканою фарбою, і смикаю за ручку. Замкнено. Про всяк випадок зазираю у вікно. Бачу купу якогось мотлоху, старі валізи і зламані меблі.

Кота звісно там немає. Тому не затримуюсь і йду далі.

І нарешті чую заповітне “Няв”. При чому досить жалісливе. Йду на звук. Мурчик сидить на дереві. Високо.

— І чого ти туди заліз? — питаю я у нього. Кіт у відповідь розгублено м'явучить. А може і не розгублено. Але мені здається, що саме так. — Злазь давай.

Простягаю до нього руки. Звісно ніякої реакції. Тільки переминається з ноги на ногу, і не наважується ні вище лізти, ні вниз стрибнути.

— Отже ж дурне! — лаюсь я.

Приміряюсь до дерева. Не вилізу. Занадто високо для мене. Ходжу навколо дерева колами, намагаючись знайти підступ до нього.

І чую неподалік як Саша теж кличе кота. Мурчик насторожує вуха і видає ще більш жалісливий і пронизливий крик.

— Сашо! — кричи в унісон з котом. — Ми тут! Допоможи!

Чується тріск кущів, якийсь матюк, і Саша вибігає до нас. Ошаліло дивиться на мене, потім вже помічає кота.

— Ти так кричала, що я злякався! — каже він мені.

— Його треба зняти, — киваю на волохатого негідника.

— Зараз, — Саша легко підстрибує, хапається за гілку і підтягується.

На мить навіть замиловуюсь його спритними і плавним рухами. А він тим часом опиняється вище і тягне руку до кота. Невдячний Мурчик шипить і відступає на крок від порятунку.