Розділ 11

Настя

Коли Саша їде в місто, я стаю мити посуд. І тут з'являється нарешті Таміла. Вона трохи кашляє.

— Захворіли? — співчутливо питаю у жінки.

— Ще літо не скінчилось, а я спіймала застуду, — жаліється вона.

— Що ж… Можете взяти вихідний і відпочити, — вирішую я. — Вечерю я і сама приготую. Заодно подумаю, що можна приготувати на завтра. У нас будуть гості.

— Багато? — питає жінка.

— Уявлення не маю, уточню в… чоловіка. Його друзі. Вони ж, напевно, раніше приїздили…

— Тільки Назар, — відповідає Таміла. І знову закашлюється.

Я наливаю їй чай і тільки тоді питаю.

— Назар? — ім'я мені здається знайомим.

— Назар Волошин, двоюрідний брат хазяїна, — пояснює кухарка, з вдячністю приймаючи від мене кружку. — А от інших компаній Олександр сюди не водив. Старий господар, бувало, дівок привозив… Але в останній час відлюдником був, навіть сусідів віднаджував. Все про померлу дружину згадував, ніби вона його прокляла…

— Ви її теж знали?

— Що ти, вона померла, коли Віталію було років п'ятнадцять, я ще тут не працювала.

Я киваю машинально. А сама кручу в голові ім’я Назара. “Знайомий чоловіка, коли почув, що моя сестра шукає роботу, пообіцяв домовитись про співбесіду в одному багатому домі”, — каже Тамара.

Я відмовляюсь. Я працювала адміністратором в готелі. Працювала в ресторані. Звідти Вадик мене примусив звільнитися через ревнощі. Але економкою в багатому домі мені працювати не доводилось.

“Назар сказав, що тебе приймуть в середу”, — дзвінок від сестри дав тоді надію на покращення мого фінансового стану. Але я все ще вагаюсь.

“Невпевнена, що мені варто туди йти”, — кажу нарешті.

“Мила, людина метушилась, домовлялась про тебе, сходи, ну що тобі важко?”.

І я пішла. Наперекір Вадику. І втрапила в дружини Варламенка. І сприяв цьому якийсь Назар… А тепер виявляється, що у Саші є двоюрідний брат з таким самим ім’ям. Дивно? Мені дуже.

— А що, померла могла проклясти? — питаю знову у Таміли.

— А хто знає. В селах ще раніше жили відьми, — жінка знизує плечима. — Так ваші кажуть.

— Ви самі не місцева?

— Приїхала за покійним чоловіком, він тут керував будівництвом… Вже за десять років призвичаїлась і стала майже своєю.

Я відправляю Тамілу відпочивати і лікуватися, а сама дзвоню Саші, щоб уточнити кількість гостей.

Потім сідаю планувати меню. Маю показати всі свої адміністраторські здібності. Щоб хоч якось відпрацювати гроші, витрачені на лікування племінника.

День проходить в підготовці. Я ще кілька разів здзвонюсь з чоловіком.

— У мене приємні підозри, що ти просто шукаєш привід зі мною поговорити, — каже він на черговий мій дзвінок.

Я червонію. Бо десь так воно і є. Сама ловлю себе на цьому. Мені так кайфово чути його голос, що нічого не можу з собою зробити.

— Просто хотіла запитати щодо маринаду для м'яса…

— Їжачку, якщо Таміла захворіла, ми просто зробимо замовлення м'яса з шашличної, вже замаринованого і готового для смаження. Я б і смажене замовив, але боюсь, хлопці не пробачать, якщо відберу у них цю розвагу.

— Може, мені й вечерю не готувати? — питаю розчаровано.

— А от вечерю, якщо маєш бажання, готуй. Я приїду дуже голодний. В усіх сенсах. Твій целібат вже і мені починає діяти на… нерви, — чую, що посміхається. — Особливо після того, коли дізнався, що ти так умієш дивитися, як вчора вночі.

— Та ну тебе! — я кладу слухавку. Відчуваю, що сама червона як варений рак. І тіло знову налилось приємним теплом.

На вечерю я готую рибу запечену в духовці, картопляне пюре і салат. Звісно це не те, що б приготувала Таміла. Але думаю, що теж доволі непогано.

Саша приїздить задумливий. Їсть теж мовчки.

— Посидиш зі мною у вітальні? — питає після вечері.

— У тебе щось сталось?

— Завтра тут буде дуже шумно, — відповідає він. — Хочу насолодитися митями з тобою на самоті.

— Тільки не лізь з поцілунками, — попереджую я його.

— З масажем можна? — він усміхається.

Не можу встояти перед цією посмішкою, мої губи самі собою розтягуються у відповідній. Саша сприймає це за мою згоду, бо сідає на дивані у вітальні, і раптом гучно каже:

— Будинок, увімкни нижню підсвітку!

І над самим плінтусом спалахує лед-стрічка, створюючи у вітальні дивовижну атмосферу.

— А так можна було? — виривається у мене здивоване.

Саша сміється.

— Як бачиш. Будинок, увімкни романтичну комедію! — продовжує командувати. З прихованої панелі виїздить великий телевізор і там завантажується фільм.

— Та раніше не казав про це! — я ледве не обурена.

— Часу не було продемонструвати, — Саша плескає поруч з собою по дивану. — Ну ти йдеш?

— А попкорн теж будинок принесе?

— Не треба попкорн, — каже він.

Я боязко сідаю поруч з ним. Але чоловік не квапиться на мене накидатися, якусь мить дивиться на те, що відбувається на екрані, і я розслабляюсь.

— Повертайся спиною, — командує зрештою він. — У тебе такі напружені плечі.

Я корюсь. Саша кладе теплі долоні на моє тіло, і я блаженно мружусь. Все одно він зраз не бачить виразу мого обличчя. Чоловічі пальці легко проходяться чутливими точках, потім роблять все те саме, але з натиском.

— Ммм.., — я не можу втриматись від стогону. — Не зупиняйся.