Розділ 8

Настя

До міста добираюсь з водієм. Той мовчить всю дорого і на мої спроби завести розмову не реагує.

Я виходжу біля лікарні, але не йду туди. На розі мене вже чекає Вадим з букетом хризантем.

Мимоволі озираюсь на водія, той комусь телефонує.

— Привіт, — я киваю Вадику.

Дивлюсь в його обличчя, яке ще недавно було таким рідним. Але зараз в ньому все менше таких знайомих рис. Він виглядає втомлено.

— Привіт, — простягає мені квіти. — Ти мене навіть не поцілуєш?

Чомусь після того, що він наговорив в нашу останню зустріч, цілувати його мені не хочеться. Я роблю вигляд, що нюхаю хризантеми. Ті пахнуть терпко, холодною осінню і розлукою. На очі навертаються сльози. Невже наша історія закінчиться ось так? Тупо зруйнована Варламенком?

— Насть, ну не плач, я дурень, — Вадим по своєму витлумачує мою реакцію. Згрібає мене в обійми. Я не пручаюсь. Навпаки, ніби дерев’янію в його руках. Він цілує мене в скроню.

— Все гаразд, — шепочу я. Розумію, що водій все ще може на нас дивитися. Чомусь дуже не хочу, щоб він розповів про побачене своєму начальнику. Невідомо, як Олександр відреагує.

А з іншого боку, якого біса я так переймаюсь про реакцію свого роботодавця?

— Ходімо, ти здається замерзла, — каже Вадик. — Посидимо в кафе. Потім сходимо провідаємо Женю, якщо хочеш…

Який рішучий крок. Моя сестра його терпіти не може. І це у них взаємне. Раніше Вадик ніколи не ходив зі мною в лікарню. Але зараз його мов підмінили. Проте тепер я не впевнена, що йому варто йти туди зі мною. Бо сестра обов’язково щось скаже. І буде нова сварка. А я не хочу сваритися. Я не люблю скандали. Я так від них втомилась за останні роки.

Вадим замовляє мені каву. Собі чай. Намагається взяти мене за руку.

— Ти все ще дуєшся, — констатує він. — Ну чому? Я приревнував. Так буває. Але я згоден, ця робота може нам допомогти вирватись з ями.

— У тебе щось сталось? — я все ще уважно вивчаю його обличчя. Здається, він не спав кілька ночей. В цей момент офіціант приносить термінал, щоб розрахуватися. І Вадик винувато дивиться на мене.

— Замовник не прислав грошей, — зізнається чоловік. — А я останні гроші витратив на квіти… Ти можеш розрахуватися?

Я зітхаю і прикладаю картку до терміналу. На душі коти шкребуть від того, що мені його дуже шкода.

— Ти б міг пошукати роботу, — пропоную я йому.

— Я і так шукаю. Але все не щастить. А тут нове замовлення намальовується, треба трохи перетерпіти, — він ніяково сьорбає свій чай. — Твій гей вже розрахувався з тобою? Може, якийсь аванс дав?

— Він купив ліки Жені, — відповідаю я. Просити у Олександра більше грошей я б не наважилась. Навіть ту картку, яку він мені дав для так званих кишенькових витрат, я з собою не брала.

— Так, твоя мама казала, — киває Вадик. — Тому я і зрозумів, що повівся дуже негарно. Ну треба мужику прикриття, то і треба… Але те, що ти так несміливо з нього гроші береш, це погано. Нам треба сплачувати кредит, тож спитай вже, чи може він дати тобі аванс.

Стає якось дуже гірко. Невже всі ці вибачення лише фарс? І справа в тому, що Вадик залишився без грошей? Я не хочу в це вірити.

— Я спитаю, — відповідаю, торкаючись пальцями жовтих пелюсток.

— Заради нас, — Вадик стискає мої пальці. — І нашого майбутнього.

— Я піду до сестри, — кажу, відсовуючи недопиту каву. Мені страшенно некомфортно. Але чому, я не можу зрозуміти. Ніби за мною спостерігають в цю мить якісь недобрі очі…

— Твій заходив, — каже Тамара, як тільки я переступаю поріг палати.

— Мій? — невже Вадик додумався сходити до Томи сам і не попередив мене про це? Не може такого бути.

— Ну чоловік твій, мільйонер, — вона усміхається. Тільки зараз помічаю букет квітів на тумбочці. — Не була б я заміжня, я б мліла від його уваги.

Я б теж мліла. Якби розуміла, що такий чоловік як Олександр знайшов в такій “ідеальній жертві” як я. Він справді чоловік класу люкс. Тим дивніше, що йому знадобився шлюб з такою як я.

— Саша? — я чомусь здригаюсь. — Він був тут?

— Ага. Сказав, що ви домовились тут зустрітися, але ти не відповідаєш на дзвінки.

Я дістаю з сумочки телефон. Той вимкнений. У нього іноді таке буває. Показує повний заряд батареї, а потім вимикається.

— От же ж, — чомусь стає недобре. А якщо Олександр дізнався все ж з ким я зустрічалася?

А з іншого боку — мені що заборонено бачитись з Вадимом.

— І давно він пішов?

— Буквально пару хвилин тому.

Я вмикаю телефон. І там дійсно кілька пропущених від Варламенка. Швидко набираю його номер.

— Моя дружина вирішила зробити мені нерви? — питаю він строго.

— У мене просто телефон вимикається… Він старий…

— Натяк зрозумів, — тон змінюється на привітніший. — Ти де?

— У Тамари, — я теж трохи расслабляюсь.

— То ми розминулись?

— Напевно…

— Давай виходь, поїдемо купляти тобі новий телефон, щоб не було таких непорозумінь.

— Не треба мені новий телефон! Ти що думаєш, я умисно свій зламала, щоб ти купив новий? — мені нарешті доходить його репліка про “натяк”.

— Це покупка для моєї зручності, — відповідає він. — Ну і я так хочу.

Розумію, що сперечатися з ним немає сенсу. Варламенко вже довів, що якщо щось хоче, то він це робить.