Розділ 6

Настя

Мовчить про свої способи. І я тему не розвиваю. Потім хтось Олександру телефонує і він поринає в розмову. Чую щось про рахунки, закупки і ліс. І навіть радію, що він мене більше не чіпає.

Я переживаю ще мить щастя через те, що Жені купили ліки. І настрій попри майбутню сварку з Вадиком у мене чудовий.

Ми під’їздимо до нашого будинку. Дивлюсь на вікна. Там минуло кілька років мого розпрекрасного життя з Вадимом. Я сподіваюсь, від одумається і все у нас налагодиться.

Але десь в душі думаю, що це самообман. Ні, не тому, що я все пильніше дивлюсь на Варламенка і підмічаю все більше деталей, які починають запускати мої фантазії в непотрібному мені зараз напрямку.

Просто, ця доба показала, що Вадим не здатний увійти в чуже становище. Він просто не задумується про те, що я багато допомагаю сестрі. Що у нас кредит на машину не виплачений, і взагалі, ми живемо як прийдеться. А мої роки йдуть, я хотіла б дитинку. Але Вадик завжди казав, що ми не можемо собі зараз дозволити розмножуватися.

— Почекаєш мене в машині? — питаю у Олександра, коли він паркується.

Той серйозно зазирає мені в очі.

— Ти думаєш, я відпущу свою дружину саму до якогось неадеквата?

— Вадим просто приревнував! — чомусь хочеться захистити Вадика. — А ти б не ревнував на його місці?

— Я б не змушував свою дружину робити те, що їй не подобається, — відповідає Олександр. — І тим більше тобі більше не доведеться працювати. Поки ти моя дружина.

Він виходить з машини і відчиняє переді мною дверцята. У його джипа доволі високий поріжок. Тож поки я приміряюсь, як вийти з машини назовні, Олександр просто підхоплює мене за талію і ставить на землю.

Його пальці трохи затримуються на моєму тілі. Я важко зітхаю. І… не акцентую увагу на цьому вчинку. Бо менше за все я зараз можу собі дозволити з ним сваритися.

Йдемо в під'їзд. Я намагаюсь відчинити замок, але він замкнений з середини, тому дзвоню в двері. Вадик відчиняє стрімко, певно, чекав мене. Але коли бачить за моєю спиною Варламенка, його ледве не перекошує від злості.

— Що, самій за котом прийти не вистачило духу? — питає він. — А знаєш чому? Бо ти мені зрадила і тепер в очі подивитися боїшся.

— Де кіт? — розумію, що адекватної розмови у нас не вийде. Вадик ображений. І напридумував собі дурниць.

— Лови його сама! — він йде в глиб квартири. Я побіжно дивлюсь на брудний посуд на кухонному столі і розкидані речі в кімнаті. І стає дуже соромно перед Олександром.

Той, на щастя, далі коридору не йде. Але його присутність заспокоює і дає мені трохи впевненості. Якби не Олександр, я б вже, певно, вмовляла Вадика пробачити мене за все.

Щоб не руйнувати наше сімейне життя. Дивно, але ще вчора я вважала, що без Вадика пропаду.

— Кс-кс-кс, — кличу Мурчика. Нещасне створіння забилось під диван. Певно, Вадим на ньому зігнав своє зло за мене. — Іди сюди, мій бідолашний…

***

Олександр перший заходить в будинок. В одній руці несе мою сумку. Я все ж наполягла на тому, щоб забрати свої речі, а не купувати нові. Як мінімум, деякі предмети одягу мені дорогі як пам’ять. А ще дуже незручно витрачати не свої гроші. Головне, що Олександр подбав про Женю.

В іншій руці у Варламенка переноска з моїм котом. Той принишк. Дорога на нього погано вплинула.

Чую з вітальні голоси. І внутрішньо стискаюсь.

— У нас гості? — питаю в Олександра.

Чомусь думаю, що це знову можуть бути його батьки. Приїхали, напевне, краще знайомитись з невісткою…

— Я нікого ще не запросив, — відповідає чоловік.

Олександр йде на голоси. Я несміливо топаю за ним. А якби віддав мені кота, то я б краще у свою кімнату пішла.

— Сашуню! — чую старечий голос. — А ми тут вирішили навідатися. Без попередження.

Зазираю з-за Олександра у вітальню. На дивані двоє сидять. Бабка років шістдесяти з пишною зачіскою, яка була модною років тридцять тому, і такого ж віку чоловік. В кріслі навпроти дівчина, їй явно немає й тридцяти. У неї гарна фігура, чималі груди і лялькове обличчя.

— От і Алінку з собою взяли, — додає старша жінка.

Алінка мило червоніє і ховає погляд.

— А я прихопив свою настойку, — додає чоловік.

— Не знаю, чому я більше радий, — Олександр тисне чоловіку руку. — Добре, що зайшли. Мила, ходи познайомлю тебе з нашими сусідами! — це вже до мене.

Отже, відсидітись в своїй кімнаті нагорі не вийде. Виходжу до гостей. Аліна вже червона мов мак, дивиться на мене ошелешеним поглядом.

— Людмила Степанівна і Володимир Іванович, — представляє мені пару Олександр. — І їх чарівна внучка, Аліна. А це моя дружина, Настя.

— Чарівна? — цідить несподівано зло Людмила. — Так ти називаєш ту, яку збезчестив і обдурив?

— Обдурив? — тут навіть Варламенко здивувався. — Як?

— Хіба ти мене не запрошував на побачення? — Аліна нарешті скидає маску збентеженої дівчини. — Ми ходили в ресторан! І ти мені руку цілував! І всі в окрузі думали, що ми пара!

— Хто всі? — Олександр притягує мене до себе і обіймає за талію. — Я чогось не знаю? Ми один раз в кафе заїхали, і то тому, що ти мене попросила підвезти тебе до бабусі з міста! Хто ж тоді поширив чутки про пару?

— Він зараз перед тобою себе вигороджує! — це вже в мій бік летить. — Все насправді не так! Скажи, бабусю! Ми зустрічаємось вже давно!

— Звісно, не так! Олександре, ви просто хам! У мене слів немає. Так образити дівчинку! — жінка підводиться. — Вова, йдемо звідси.

— Так а настойка? На бруньках… Я думав, ми з Сашею в шахи пограємо, — Володимир щиро засмутився. — Я казав вам з Аліною, що ви трохи випереджаєте події… Але ви мене не слухали…

— Залишайся, як хочеш! — бабця кидає на нього спопеляючий погляд. — А ми йдемо! Ти що, не бачиш, Аліна зараз розплачеться!

Аліна, авжеж, плакати і не збиралась. Вона змірює мене гнівним поглядом, який стає зневажливим.