Розділ 5

Настя

Перш ніж відповісти на дзвінок, я піднімаюсь на другий поверх у свою кімнату. Не хочу, щоб Олександр слухав. Бо він примудриться ще і з тещею познайомитись. І намудрити й там чогось.

— Алло, мам, — кажу тихо.

— Настю, що ти там накоїла? — з осудом питає мама.

— Нічого… Тобто я зараз все поясню…

— Що пояснювати? Вадик мені вже все розповів! Хіба ми так тебе виховували?

— Мамо, це просто робота, Вадим все не так зрозумів…

— Твій начальник його ударив! Прямо зараз Вадик в поліції знімає побої, Настю, це не нормально! Ти мала поїхати з чоловіком, а не залишатися… Де ти зараз?

— На роботі!

— Та що це за робота така?! Ночувати в чужій хаті — це не нормально!

— Мамо, послухай мене, — я ледве не благаю. — Ця робота заради Жені. Йому потрібне лікування, ми зараз всі маємо згуртуватися і витягнути його…

— А Вадик хіба мало допомагав? — мама не вгаває.

Авжеж, вона не знає, що Вадик про левову частку допомоги навіть уявлення не має. Мені вистачило одного скандалу з ним щодо племінника.

— Ну що ти мовчиш? — мама сприймає все по своєму. — Вадим зі шкіри пнеться, старається для всіх, а ти свої вибрики показуєш! Їдь додому до чоловіка!

— Мам, ти багато чого не знаєш…

— І знати не хочу! Я не таку доньку виховувала. Щоб по чужих хатах сиділа, де таке чувано?

— Я тебе зрозуміла, — я підходжу до вікна. Десь там в темряві по парку, певно, вже бігають велетенські чорні пси. Саме це малює моя уява. — Завтра поговоримо.

Я відбиваю виклик. І повертаюсь в ліжко. Втомлена. Голова болить. Шлунок бурчить. Так за столом толком і не поїла нічого. Намагаюсь заснути. Але не вдається.

Голод не дає.

Йду на кухню. Крадусь по будинку. Так тихо, що страшно наступити на якусь дошку, що своїм скрипом розбудить всіх мешканців.

І раптом чую внизу тихий голос.

— Нічого вона не підозрює…

Голос належить моєму законному чоловіку. Я замираю. І відразу ховаюсь за портьєру біля вікна. Не знаю, навіщо я це роблю. Я ж нічого не порушила. Але чомусь не хочу, щоб він мене бачив.

Кроки наближаються.

— Я ж сказав, що у мене все під контролем, — каже Олександр. Здається, він зовсім близько. — Ні, якщо ви почнете так робити, це буде не чесно. Ви обіцяли не втручатися, тому дайте мені самому довести справу до кінця.

Проходить повз мене. Я боюсь дихати. Яка дурна ситуація. Навіщо я ховаюсь і підслуховую розмову, яка не має до мене стосунку?

— Настя ідеальна жертва, — каже тим часом Олександр. Я ледве не непритомнію. Отже, розмова все-таки про мене. Що він задумав? Боже мій. Яка ще жертва?

Я боюсь поворушитися. Хоча Олександр вже давно пішов. А моє тіло затерпло все. Ще з переляку і в туалет захотілось.

Обережно висовую носа з-за портьєри. В коридорі пусто. Не темно завдяки тьмяному світлу нічника на стіні. Навшпиньках повертаюсь до своєї кімнати і біжу в туалет.

А в голові набатом б’ється думка, що я якась жертва. Він мене вбити зібрався? Ну це вже взагалі якісь дурниці… Але, з іншого боку, хочеться втекти з маєтку негайно. От тільки я наважусь почати збирати речі, як за вікном чується зловісне виття.

А отже, на вулицю я теж не поткнуся! Там собаки.

Я вирішую якось триматись до ранку. Замикаю двері на замок. А потім ще і підсовую важкий комод до них. Так почуваюсь спокійніше. Зранку ноги моєї в цьому будинку не буде.

***

— Як спалось моїй дружині в першу шлюбну ніч? — Олександр намащує джемом тост і самовдолено посміхається.

— Прекрасно, — відповідаю я.

І не брешу. Бо попри всі свої страхи я заснула, ледве закутавшись в м’яку ковдру. А зранку посміялась над своїм переляком. І хвилин п’ять пихтіла, поки відставила важелезний комод на місце.

При сонячному світлі дійсно всі мої страхи здались надуманими. Мало що там обговорював Олександр вночі. Він же не схожий на маніяка.

— А мені жахливо, — несподівано жаліється чоловік. — Ніхто не грів…

— То треба було покликати когось, — відповідаю я безтурботно.

— Я не зраджую дружині! — він обурюється. — За кого ти мене приймаєш?

За клоуна я вас приймаю, Олександре! Але нічого не кажу. Замість того їм, бо так можна зовсім схуднути з цими нервами.

На телефон приходить відразу дві смс. Одна від Вадика. “Прощайся з котом!”, — пише він.

— Вадим написав на тебе заяву в поліцію, — кажу я, пригадавши розмову з мамою. І тим часом передивляюсь другу смс.

Це від Тамари. Сестра просить позичити грошей. Вона ніколи не просить просто дати. Завжди обіцяє повернути. Але ми обидві знаємо, що повертати їй нічим…

— Знаю, — тим часом відповідає Олександр. — Мені вчора телефонували з цього приводу серйозні люди. Я сказав не втручатися, справа сама розвалиться, — він відпиває кави.

А я відчуваю таке стрімке полегшення. Ну я і дурепа! Отже, він дійсно говорив про мене, але в контексті моїх стосунків з Вадимом. Трішки соромно, що Олександр мене вважає жертвою… Але, великою мірою, він має рацію.

— Вадим погрожує викинути мого кота, треба його забрати. Я можу поїхати в місто? — питаю я.

— Звісно, зараз поїдемо заберемо. А ще купимо тобі одяг!

— У мене і свій є.

— Ну, значить, заберемо твій, — погоджується чоловік.

— Кіт буде жити з нами. А ваші собаки його не образять? — раптом пригадую виття з вулиці.

— Мої собаки сидять у вольєрі, — каже Олександр, хитро усміхаючись. — І вони у мене вихованіші за деяких нічних візитерів… Тому, звісно, можеш привезти котика, якщо так його любиш. У нас же тепер все спільне, будинок в тому числі.

Можливо, я занадто упереджена до Олександра? Він не такий вже і поганий. Принаймні не верещить як різаний через кота. А от Вадик був з самого початку проти домашньої живності.

Друге питання обговорювати мені дуже незручно. Але я розумію, що треба.

— А коли я отримаю свою зарплату? — питаю зібравшись з духом. І відчуваю, як червонію.