Розділ 3

Настя

І от у мене в руках свідоцтво про шлюб… Офігіти можна! Я одружена… тьху заміжня! Від хвилювання думки стрибають вгору-вниз.

А ще розривається мобільний. Це Вадик.

— Що там? — питає мій чоловік… Він виглядає таким задоволеним, наче справді одружився на жінці своєї мрії. Божевільний!

— Це мій справжній…

— Ну поговори, поговори, — цілком благодушно каже Олександр і відходить в бік.

Я дивлюсь на телефон. Просто не уявляю, що можу сказати Вадику. Але, зрештою, розумію, що поговорити якось треба.

— Привіт, — кажу в слухавку.

— Ти котра година бачила? — замість вітання лунає.

— Бачила, — відповідаю я. — Мені дали роботу, займались …еее… оформленням документів, — якщо скажу, що працюватиму дружиною, він просто вибухне.

— Оформили? — Вадик трохи збавляє обороти. — Дуй додому!

— Мене ще не відпустили, — кажу я. — Як тільки все владнається, приїду.

— Мені це категорично не подобається!

— Сонечко, — я починаю підлещуватися. Хоча самій гидко від себе. — Зате тепер ми зможемо закрити кредити.

— Мені скоро прийде гонорар, я і сам можу впоратись! — бурчить чоловік.

Вадик фрілансер. Пише різноманітні статті на замовлення і підробляє журналістом в місцевій газеті. І, авжеж, його мізерної заробітної плати не вистачає ні на що. А замовлення були не дуже часті. Іноді вони справді були гарним додатком до сімейного бюджету. Та частіше бюджет тягнула я. Але після того, як захворів Коля, моїх грошей теж не стало. І це ще Вадик не уявляє про масштаби моєї допомоги сім’ї.

— Звісно, ми впораємось, — підтакую чоловіку. — Думаю, скоро вже буду вдома…

Бачу, шо Олександр наближається до мене. Він чомусь насупився, наче те, що я так довго розмовляю, йому перестало подобатись. Тому скидаю виклик і дивлюсь на свого законного.

— Поїхали додому, — каже він. — Якщо наговорилась.

— Не треба мене підвозити, — відповідаю я. — Я і на автобусі доїду.

Просто думаю, що Вадик вже вдома, і якщо побачить, на якій тачці мене привезли, то влаштує чергову сцену. А може, й почне вимагати, щоб я звільнилась.

— Куди на автобусі? — зводить брови на переніссі Олександр.

— До себе.

— Е ні, — він знову усміхається, а мій пульс пришвидшується. — Ми тепер одружені. І наш дім — це мій дім.

— Тобто? — впадаю в ступор від почутого. — Ми так не домовлялись!

— Сімейне життя воно таке. Я проти того, щоб моя дружина жила десь окремо. Сім’я мене не зрозуміє.

— Ти що?! У мене теж є сім'я! А шлюб наш фіктивний!

— Ти так кажеш, напевно, через те, що ми не дотримались традицій? — схиляє голову на бік і нависає наді мною.

— Яких традицій? — питаю і хочу відступити, але позаду мене автомобіль. В нього і впираюсь спиною.

— Я не поцілував тебе в РАГСі, — каже він, зазираючи мені в очі. — Зараз виправлю.

І цілує. Стрімко. В губи. Так, що у мене земля пливе з-під ніг. А потім до мене доходить. Яке нахабство!

І я б’ю. Ляпас виходить гучним. Олександр задумливо тре щоку. Облизує нижню губу і дивиться мені в очі.

— А жіночка мені гаряча випала, — каже нарешті і усміхається.

— Треба було уважніше підходити до вибору! — відповідаю, намагаючись вдихнути повними грудьми.

— Мені ця подобається, — каже чоловік, пожираючи мене очима. Мені стає реально страшно повертатись до нього в маєток. — Їдьмо додому, Настю…

В автомобіль сідаю мовчки. Але на довго мене не вистачає. Всередині все кипить. Що він собі надумав, нахаба?

— Нам треба домовитись! — кажу нарешті строго. Так строго, як тільки можу.

— Про що? Я думав ми про все домовились, — він виймає телефон і несподівано притискає мене до себе рукою. Вмикаючи камеру.

— Припини! — вимагаю я.

— Не пручайся! Я хочу зробити селфі на пам'ять про цей день.

Я завмираю. Не розумію, правда, навіщо йому ті фото. Серце у мене знову починає стрибати в грудях. Я ніяк не звикну до його дотиків. Та воно і не дивно. Ще зранку я його взагалі не знала. А тепер ми одружені люди. Але тільки на папері. Так і буде.

— Отак, — Олександр задоволено усміхається. — Зараз викладу у Фейсбук.

— Куди? — округлюю очі.

— На свою сторінку. І статус поміняю. Де воно, ага, — він азартно клацає в телефоні. — Одружений.

— Та навіщо?! Навіщо ти це робиш?

— Тобто навіщо? Щоб всі друзі знали, що я одружився, — зазирає мені в очі.

— А далі що?

— Далі? Родичі мої вже, напевно, поїхали до себе, слава Богу. Важко мені їх терпіти, мати дуже строгих правил людина, — він потягається і вмикає двигун. — Тож нас чекає смачна святкова вечеря і можливо шлюбна ніч… Жартую! Ти б себе бачила.

Я ледве не вхопилась за ручку дверцят, щоб вискочити на вулицю.

— Ніяких шлюбних ночей! — гарчу на нього.

— Як скажеш, дружинонько, я готовий потерпіти скільки скажеш, — продовжує блазнювати. Тим часом його телефон починає пищати повідомленнями.

Але Олександр зосереджений на керуванні машиною. Тому однією рукою, не дивлячись, простягає телефон у мій бік.

— Глянь, хто там пише, — каже.

— Не буду, — мотаю головою. Чому я маю перевіряти його повідомлення? Чому він так радіє і квапиться всім повідомити про шлюб? Може, тому, що йому потрібне прикриття? Я трохи ковзаю на сидінні, обдумуючи нову здогадку. — Скажи чесно, — дивлюсь на красивий профіль чоловіка і доглянуту зовнішність… В зал він тренуватися ходить однозначно. Он які сильні руки і торс, зачі

Олександр дуже дбає про себе… І навіть на пальцях ідеальні нігті… От чорт! — Скажи чесно, Олександре, ти гей?

— ЩО?? — він кидає на мене здивований погляд, ледве не пропускаючи червоний сигнал світлофору. — З якого переляку такі висновки?

— Ну, ти одружився на першій ліпшій і дуже цим хвалишся, — трохи тушуюсь.

— І що тут такого? По твоєму, чоловік має приховувати від світу факт одруження? — він переводить подих, але бачу, як запульсувала жилка на скроні. Точно, моє припущення потрапило в ціль.