Розділ 2

Настя

На кухні немолода жінка. Чорнява, схожа на турчанку. Ще і голова покрита.

— Олександр прислав мене допомогти, — кажу я.

— Бери тацю, — вона показує рукою на стіл, де вже поставлена супниця і столові прибори. — Неси у їдальню.

О боги, в цьому будинку ще і їдальня є. А я ледве відшукала кухню, і то орієнтувалась на запах…

— Ви давно тут працюєте? — Таміла не здається мені привітною. Але якщо я хочу працювати в цьому будинку, то мені доведеться з нею потоваришувати.

— Достатньо. Ще старого господаря застала, — киває жінка.

Старого господаря? А хіба Микола, той, який прийомний батько Олександра, не є старим господарем? Питань у мене тепер ще більше.

Навіщо Олександру запевняти своїх батьків, що у нього є наречена? Вирішили його одружити на комусь? Він не схожий на людину, якій можна наказати. Та і вік вже не той. Тоді що? Яка така незручна ситуація змушує його брехати ще і мене в цю брехню втягувати?

— А старий господар — це хто?

— Забагато питань, — відповідає непривітно Таміла. — Господар як захоче, сам все розкаже. Але він, напевно, не захоче.

Вона накладає на другу тацю тарілки.

— А ви його добре знаєте…

— Не дуже.

— Покажете мені дорогу в їдальню?

— Ходімо.

Ну хоч однією проблемою менше. Я йду за жінкою, а суп на таці весь час погрожує мені вислизнути і розлитися. Тож я навіть не запам’ятовую дорогу. Але виявилось, що їдальня суміжна з вітальнею.

Обставлена в кращих традиціях багатих будинків. Я таке лише у фільмах про лордів бачила. Таміла спритно виставляє тарілки на стіл, вкритий білою скатертиною.

— В шафі посуд, — каже вона. — Віолетта любить їсти з порцеляни. Дістань.

Я йду до шафи. Порцеляна — це, напевно, те, що з блакитними квіточками. Тарілки стоять найвище. Як не намагаюсь, а дістати не вдається. Щоб не виглядати зовсім вже не

пристосованою до роботи, я підтягую важкий стілець, помічений мною в кутку, і стаю на нього.

— Там ніжка…

Договорити Таміла не встигає. Я разом з набраними тарілками стрімко лечу на підлогу, махаючи руками. Від чого тарілки розлітаються в різні боки. Я падаю, відчуваючи як боляче зустрічатися головою з паркетом. Хрясь! Такий неприємний звук прямо над вухом, наче в мене голова на дві частини луснула.

І гаряча червона темрява накочує на мене. “От і все, дострибалась”, — пролітає думка перед тим, як світ гасне.

До тями приходжу вже в машині.

Лежу на задньому сидінні. Мене трохи трясе. Голова болить.

— Куди ми їдемо? — питаю кволо, намагаючись сісти.

— В лікарню, авжеж, — каже Олександр. — А потім в РАГС.

— Куди? — підскакую мов ошпарена.

— Не нервуй, кохана, — каже він м’яко. — Ти серйозно травмувалася.

Яка в біса кохана? Скільки часу я була непритомна? Що взагалі відбувається.

— Може, ви зупините машину і я піду? — питаю, намагаючись відігнати легку нудоту.

— Нікуди ти не підеш, — він хитає головою. — Я вирішив одружитися, ти, судячи по паспорту теж не заміжня.

— Але у мене є чоловік!

— А де обручка? — дивиться на мене в дзеркало заднього виду. Я мовчу. Немає у мене обручки. Але це не відміняє того факту, що у мене є Вадик.

— Ми не розписані.

— Значить, чоловік несправжній.

— Ви не можете так лізти в моє життя!

— Не нервуй, тобі це не на користь, — він нарешті виїздить з лісу на трасу. — Спочатку тебе огляне лікар. Потім поговоримо.

— Та немає про що говорити!

— Ти ж шукала роботу? — питає Олександр трохи втомлено. — Вважай, що знайшла.

— Струсу нема, — каже лікар, розглядаючи рентгенівський знімок. — Але вам все ж раджу зберігати постільний режим. Якщо Олександр Вікторович хоче, можемо покласти вас у ВІП палату на пару діб.

— У нас багато справ, — бурчить Олександр. — Дома я забезпечу їй найкращий догляд.

У мене все ще йде обертом голова. Яке “дома”? Мене Вадик вб’є!

Навколо нього бігає увесь персонал клініки. Так, ніби він тут цар і бог. Але коли забігає головний лікар і я чую уривок розмови про його вклад в клініку, все стає на свої місця.

Від каталки я відмовляюсь. Ще не дожила до такого сорому, щоб мене майже здорову возили медсестри…

Але Олександр все одно грає дуже дбайливого нареченого. Підтримує мене біля себе.

— Можна мене не лапати? — питаю я.

— Але ми сьогодні одружуємось, — каже він. — Маю повне право лапати.

— Я не сказала “так”, — відповідаю рішуче.

— Ти просто вдарилася головою і не пам'ятаєш, — він що знущається?

— Чого не пам’ятаю, того і не було! — відрізаю.

— Настю, ми справді повинні одружитися, — каже він вперто. — Ти ж хочеш роботу?

— Я економкою хотіла влаштуватися.

— Робота дружиною краща, — хмикає він. — І менш обтяжлива.

— І що я маю сказати своєму справжньому чоловіку? — питаю, сідаючи в автомобіль. Все ще вагаюсь. Але вже розумію, що погоджуся на цей фіктивний шлюб. Бо Варламенко дуже багатий, а племінник потребує лікування. Його хвороба не стоїть на місці. І без відповідної терапії знову почне стрімко прогресувати…

— Скажеш, що розлюбила, — знизує плечима Олександр.

— Вам що, начхати на його почуття?

— Абсолютно. Ти засвітилась перед Віолеттою як моя наречена, назад шляху немає, — він сідає за кермо. — А все інше то вже не проблеми.

— Та навіщо вам той шлюб? — тут справді грає цікавість.

— Хочу одружитися. Що в цьому поганого?

— На першій ліпшій? — ледве утримуюсь, щоб не покрутити пальцем біля скроні. Олександр,звісно, дивак і оригінал. Живе за містом в старовинному маєтку, має за прислугу якусь туркеню, ще більш дивних прийомних батьків, і от одружитися вирішив теж дивно… Одні загадки. Які мене не лише інтригують, але і лякають. Я не звикла до таких людей.

— Ти нічим не гірша і не ліпша за інших, — каже він.