Розділ 1

Пролог 

В руках ціле досьє на мене. Я перериваю його, не вірячи своїм очам. А я наївна вважала, що все що відбувалось зі мною за ці дні —  чиста випадковість. Але ні, тут деякі дати значно раніше, ніж все це почалось. 

Пригадую розмову з водієм. 

“— Ви давно працюєте на Сашу?

— Ще за часів старого, — відповідає чоловік.

— Старого? — пригадую, що Таміла теж щось казала про старого господаря.

— Діда Олександра, — пояснює водій.

— І яким він був?

— Бабій і гуляка, — знизує плечима водій. — До старості дівок водив. Його сина це неймовірно злило. Тож він не з'являвся в маєтку до самої смерті старого. А от Олександр часто жив з дідом. Той його виховував і передав управління багатьма справами.

— У нього не було інших дітей? — питаю я.

— Може і були. Але не законні, — відповідає нарешті. — З його то сексуальними апетитами… А от у Віталія зі своїми спадкоємцями не задалось. І Віталій дуже переживав, щоб дід не віддав спадок комусь з племінників чи не знайшов того міфічного спадкоємця, якому дістанеться все добро Варламенків…”

А потім згадую ту шкатулку з флігеля…

І все якось так збирається до купи. І від розуміння того, що сталось, мене накриває. Це не злість. Це істерика. Все що Саша робив, все що намагався збудувати, все це просто брехня!

1 Настя

За кілька тижнів до прологу 

Вадим метається в нетерплячці кімнатою.

— Ти можеш швидше? — погляд Вадима зупиняється на моїй фігурі, і він кривиться від невдоволення. — Ти одяглась умисно, мов хвойда? Хіба в такому вигляді на співбесіди ходять?

Від його слів мені стає гидко. Дивлюсь знову в дзеркало. І відчуваю себе дійсно невідомо ким. Але точно не красунею. Спідниця майже до колін і светр з закритими грудьми навряд чи виглядає верхом розпусності.

Вадим зітхає і закочує очі.

— Та скільки можна? Все одно виглядаєш жахливо! Та і на роботу тебе не візьмуть, це так, немає чим зайнятись…

Йому приходить якесь смс на телефон, і він посміхається кутиками губ. Потім дивиться на мене холодно. Хоча насправді сьогодні я одягнена і нафарбована не дуже й відверто. Але йому не подобається. Вадим вважає, що я маю одягатись в спортивний одяг.

А ще він вважає, що роботу я мала б знайти поближче додому. А не десь в глушині.

— Хіба тобі самому не приємно, коли поруч з тобою гарна жінка? — нарешті здушено запитую я у нього.

— Мені приємно. Але ж ти виряджаєшся зараз для цього… як його? Настю, я йду на зустріч твоїм примхам, але мені категорично не подобається твоя ідея! — я вже за три дні вислухала стільки. Сама вже невпевнена, що хочу ту роботу. Але як би Вадик не був проти, та і він розуміє, що нам потрібні гроші. У нас кредит. Вадим дивиться на мене похмуро. — Давай бігом! Ми вже запізнюємось!

Одягаю чоботи, які зовсім не пасують до моєї сукні. Накидаю на плечі теплу куртку. Куртці вже три роки. На нову я не заслужила.

“Навіщо тобі новий одяг, якщо ти нікуди не виходиш?” — фраза, яка відбиває всі мої прохання про обновки.

Я чекаю на чоловіка. Він довго шукає ключі від автомобіля, лаючи мене і кота, адже це саме ми винні в тому, що він не може знайти їх. Звісно, він сам не міг їх пошпурити кудись.

Я заплющую очі і пригадую, що саме так і було вчора. Він був дуже злий ввечері, бо мені захотілось манго, а він вважав, що краще було б купити яблук. Коли з покупками ми зайшли в квартиру і пакет з супермаркету порвався в його руках, Вадим кинув з роздратуванням ключі і вдарив ногою нещасне манго мов футбольний м'яч.

Нарешті ключі знайдені.

А в цю мить кіт починає блювати. Я смикаюсь від знайомого звуку.

— Бісове поріддя! — гарчить Вадим і знову зиркає в телефон.

— Треба прибрати, — кажу я тихо.

— Та займись цим, не стій мов королева! — він стискає ключі від машини в руці. — А я поїхав.

— Але ж ти обіцяв мене підвезти, — розгублено кажу я.

— У мене часу немає! Доберешся сама. Тут за містом недалеко.

Він вибігає з квартири, залишивши мене приниженою і розгубленою. Колись я мріяла вийти за нього заміж. Але кілька років життя під одним дахом категорично відбили це бажання.

Проте і піти від нього я не можу. Пробувала. Але щоразу якась сила повертає мене до Вадима. Він проситься, вмовляє і обіцяє, що цього разу все буде інакше. І деякий час все дійсно інакше. Він стає таким же уважним, як під час нашого цукерко-букетного періоду. А потім… Чудовисько повертається.

От тільки у мене навіть грошей, щоб піти, вже немає. Кредит за машину витягнув багато, але остаточно мій фінансовий стан підірвав племінник, його лікування з’їло всі заощадження.

***

Мов на зло перед самим маєтком Варламенка почався дощ. І я вимокла до нитки. Тож на порозі будинку постала більше схожою на мокру курку.

Натискаю на дзвінок. У таких багатих людей, напевно, має бути прислуга. Але за дверима тиша. На очі навертаються сльози. Все ж Вадим мав рацію. Ця робота мені не світить, і я дарма добиралась сюди. Мене навіть не чекають на співбесіду. Тим більше, що я запізнилась на пів години.

Добре, що йде дощ і моїх сліз не видно.

Я шмигаю носом і розтираю сльози по обличчю. В цю мить двері відчиняються, і на порозі постає чоловік…

— А ось і моя наречена, — каже він з приємною посмішкою. — Ми зачекались тебе, мила.

Дивлюсь на свого потенційного роботодавця і розумію, що нічого не розумію.

— Ви мене з кимось плутаєте, — кажу йому.

— Підіграй, — одними губами видає він.

А губи у нього такі… Навіщо я на них задивляюсь? Треба дивитись вище. Зазираю йому в очі. Ті теплі, карі. Біля очей промінчики зморщок. Варламенко має вигляд людини, яка багато посміхається.