Глава 24

Глава 24

Справи потойбічні

Куляста блискавка розміром із кульку для пінг-понгу летіла мені просто в груди. 

Того, що відбулося далі, я не замислювала  і навіть не змогла осягнути, але ще до того як вогняний м’ячик торкнувся мене, я ступила вперед і спіймала його рукою. В голові наче щось спалахнуло. Я озирнулася, і відмітила дивну картину. Навкруги все стало якимось тьмяним, розмитим. Відразу пригадалася реанімаційна кімната з якої почалися мої пригоди. Там теж було неякісне освітлення. Відвідувачі зимового саду – і дорослі, і діти -- бігали навколо мене і кричали. Втім, голоси їхні долинали до моїх вух наче крізь вату. Та й самі дракони були якимись не чіткими, мерехтливими.  Можливо через те, що у кожного всередини миготів  вогник? Чітко бачила я лише трьох – Анвара, Сальваріту і Нілу. У них всередині жодних вогників не світилося.  Ще я розгледіла дитину, що міцно трималась за ногу Анварової дружини і двері, що з’явилися раптом там де їх зроду не було. Замикався прохід не щільно – товстий жмут чийогось  волосся потрапив між стулками, не дозволяючи їм зачинитися. Ще я відмітила дивну річ. Усі ми, крім дитини, наче роздвоїлися. Тобто, якщо дивитися  як звичайно – застигли в тих самих позах, що й були, а якщо вгледітися ретельніше – голі-голісінькі стояли поруч з нашими знерухомленими тілами. Голі наші версії, вочевидь, могли рухатися вільно. Я-он блискавку спіймала, Анвар струсонув головою і знов кинувся до мене, Ніла зіщулилася, присіла і сховалася сама за собою, бо саме в цей момент до неї, застиглої, підійшов той самий красунчик, що запрошував вчора на навчання. Сальваріта ж з усіх сил намагалася відчепити від себе дитину, відштовхувала її, мало не відривала. 

Більше нічого роздивитися я не встигла, бо до мене підскочив Анвар і перехопив мою увагу. 

— Майя! Жива?! – перелякано запитав він. 

— Не знаю. Не впевнена, – чесно відповіла я. Надто  вже це нагадувало момент моєї попередньої смерті. 

Відповісти на мої слова він не встиг, бо раптом мене з шаленою силою потягнуло назад, до тіла над яким чаклував герцог. Добре хоч Анвар за плечі перехопив, інакше б я точно впала. В цей час новоутворені двері відчинилися і з них вискочила Іверті. Та ні, напевно не сама вискочила. Та сама шалена сила, що спонукала рухатись мене, і її несла до  власного тіла. Слідом за нею кинулася  та  бабка, схожа на відьму, що намагалася виштовхнути її з цього світу у першу нашу зустріч. Вона хотіла затримати втікачку, але та весь час вислизала з її рук. 

Аж раптом відьма побачила Сальваріту і відразу переключилася на неї:

— Ось де ти, негідниця! – заволала вона. – Чого це ти жодного разу не відвідала мене, хоч обіцяла приходити кожен тиждень?! 

— Але ж ти померла! – злякано відізвалася Сальваріта.

— І що?! – розлютилася стара. – Хіба чиясь смерть дозволяє дракону порушувати клятву, завірену кров’ю?

Вона вхопила Сальві за руку і потягнула до дверей. Втім дракониця продовжувала стояти. Її утримував маленький хлопчик. 

— Відпусти її, драконячий виплодок! Вона моя! – заверещала стара, підскочила до дитини, і стала відчайдушно відривати її від матері.

Зробити це було нелегко, але зрештою вдалося. Однак маля не впало, а  вчепилося в шубу тієї материнської версії, що застигла в стазисі. Стару це розлютило ще більше. Вона ще раз смикнула хлопчика, але дарма, він наче приніс до цілком матеріального хутра. Я спостерігала цю картину, переповнена одночасно страхом і надією, так мені хотілося, щоб з немовлям  нічого не сталося. 

Стара між тим залишила дитину в спокої, знову схопила безтілесну  Сальві за руку і потягнула до  дверей, за якими виднівся все той же яскраво освітлений коридор.  Сальваріта йшла спочатку неохоче, впиралася, проте не настільки наполегливо як Іверті колись. За одвірок точно не чіплялася коли відьма проводила її крізь отвір. А, опинившись в коридорі, враз заспокоїлася. От і пішли вони собі тим коридором. Разом, як добрі подруги. 

Анвар весь цей час непорушно стояв поруч зі мною, а тепер і його  почало тягнути до тих дверей – він постійно на них  озирався.

— Підемо разом коли лікарі відпустять? – нарешті запропонував він.

Мене туди не тягнуло, але я погодилась:

— Гаразд, підемо.  

Мені в цьому світі все одно місця немає, адже Іверті повернулася у своє тіло! Та й навіщо залишатися, якщо Анвар сповнений бажанням  піти? Як жити без нього? От тільки дитинку шкода. Такий милий хлопчик! Дуже хочеться  йому допомогти. 

— Давай трохи зачекаємо, – попросила я, – переконаємось, що  лікарі врятували дитя. 

— Яке дитя? 

Він що, його не бачить?

— Та ж оце! Те що Сальваріта залишила. Твою дитину, Анваре!

— Мою дитину? – Анвар здавався вкрай здивованим, а дитину побачив тільки  коли я тицьнула в малого пальцем. – Ти впевнена, що він мій?

— Якщо я тебе правильно зрозуміла, після прив’язки у дракониці можуть бути діти тільки від її чоловіка. А це дитя Сальваріти. Вона залишила його. Відкинула перед тим як піти.

Малятко і зараз чіплялося за шубу, відкривало ротика, але не видавало ні звуку і видно було, що ледь тримається – вочевидь, сил йому не вистачало. 

— Так,  дійсно, він може бути тільки моїм, – нарешті осягнув істину Анвар. 

І наче прокинувся: 

— Він замерзає, його треба зігріти! – і рушив до тіла Сальваріти, навколо якого метушилися медики.  Я ж затрималась, розглядаючи вогняну кульку у своїй долоні. Може віддати її маляті? Нашкодити йому вона точно не може, хлопчик  же, здається, нематеріальний, як і ми з Анваром, а от зігріє  це точно. Бо ж кому ще грітися драконячим вогнем, як не драконяті? 

Втім, до, вочевидь вже мертвої, дружини Анвар так і не дійшов - зник на півдорозі, наче в повітрі розчинився. 

Виявляється, поки ми виясняли обставини його батьківства, навкруги відбулися деякі зміни. Тіла Анвара і Сальваріти переклали на каталки. Один з магічних лікарів відкрив портал і Анвара кудись відправили.