Глава 15

Глава 15
Згадати все

Народилася я двадцять три роки тому в іншому світі – дуже схожому на тутешній, але все ж не такому. У нас не було драконів, поділ на держави був більш вираженим, а головне — не існувало жодної магії. Жодних маг-доставок, порталів і фахівців з магічної медицини. Все було як у людей. І жити я збиралася як усі. Та ось – на тобі! Потрапила!

Напередодні я отримала диплом за фахом “дизайн інтер’єру”. Мені було чим пишатися – мій дипломний проєкт визнали найкращим на курсі. Ввечері ми з однокурсниками прощалися зі студентським життям. Не можу сказати, що я перебрала, бо вже тоді почувалася не дуже добре. Гадала – від перевтоми: диплом співпав із підготовкою до весілля друзів, оформлення якого повністю лягло на мої плечі. Наступного дня було весілля. Танцювати на ньому у мене вже не було сил. Чому зі мною таке коїться, було геть незрозуміло – ще зовсім недавно я запросто могла цілу ніч гуляти з друзями, а зранку бігти на заняття. А тут – і задишка раптом з’явилася, і запаморочення…

Додому того вечора я ледве доповзла. Квіти, які подруга попросила забрати з собою, здавалося, тонну важили. Попередила рідних, що хочу відпочити, і прилягла. Заснула миттєво, наче хтось вимкнув мене. А прокинулася в лікарні.

Гола-голісінька я сиділа навпочіпки біля дверей реанімаційного відділення. 

Чому я вирішила, що це реанімація? Прилади там були різні, маски кисневі, монітори… А просто переді мною медики квапливо повертали до життя молоду дівчину, що лежала на каталці – робили їй штучне дихання і масаж серця… Я з цікавістю спостерігала за ними. Впораються чи ні? 

Не те щоб мені було якесь діло до тої панянки, але ж цікаво, правда?

Не впоралися. Хоча дуже старалися.

Після того як оголосили час смерті і тіло накрили простирадлом, медики – двоє чоловіків і дві жінки – пішли до виходу. Всі йшли повз мене, але мене ніхто не помічав. Дивні якісь. Ну не може бути такого, щоб відразу двоє чоловіків і не звернули увагу на голу дівчину! Ну, нехай жінки не помітили, вони були зайняті розмовою – шкодували за померлою, говорили, що була молодою і гарною, таким саме жити, дивувалися наскільки помолодшали інфаркти, так що тепер і дітей вражають - але ж чоловіки?! Вони що, всі тут неповноцінні? А  як інакше це можна зрозуміти? 

Вийшли.  Ще й двері за собою не зачинили! Неподобство. Не люблю я такого нехлюйства! Я підвелася  і визирнула в коридор. Нікого. Коридор – пустісінький. І де поділися? Тільки ж тут були! Може покликати когось, щоб хоч сорочку мені дали? Чи краще самій піти пошукати?

Тільки-но я вийшла з кімнати, двері грюкнули за спиною. Смикнула за клямку – замкнено. Та й біс із ним. Все одно повертатися в реанімацію я бажання не мала. 

Коридор виявився  довжелезним, сліпучо білим, з такими ж білими дверима по обидва боки. Всі двері були замкнені – я спробувала відчинити декілька і переконалася в цьому. Втім, інколи вони самі відчинялися і з них виходили люди. Такі ж голі, як і я. Жодного сорому через це я не відчувала, тут ніхто ні на кого не звертав уваги, всі просто собі йшли, хтось швидше, хтось повільніше. Скукотища повна! 

Скільки часу я так рухалась, не знаю. Аж раптом, наче крізь вату,  почула крик: “Допоможіть!” і побачила не замкнені двері. І не просто не закриті, а відчинені навстіж! На порозі вовтузилися двоє жінок. Голі, розпатлані.  Старша намагалася  виштовхнути молодшу в коридор. А та впиралася, чіплялася за одвірок, ще й з усіх сил копала нападницю ногою. 

Жодного бажання встрявати в бійку у мене не виникло. Зате стало неймовірно цікаво: через що вони так люто зчепилися? Що там є за дверима?  Я підійшла і зазирнула у приміщення. От тільки нічого не побачила.  Перед очима нетривкою завісою мерехтіло суцільне сіре марево. От тільки цікавість нікуди не поділася, мене наче щось туди тягнуло! Я обійшла драчливу парочку і спробувала відсунути завісу.

Раптом мене щось штурхнуло у спину. Не боляче, але відчутно. Невже копняка зловила від когось із тих шанувальниць Джекі Чана? Перед очима все попливло і я кудись полетіла. Глипнути не встигла, як опинилася на дорозі, біля закривавленого жіночого тіла. Трохи осторонь палало розбите авто. Прийшла думка: треба мерщій тікати звідси – а раптом машина вибухне? Але ж як покинути постраждалу? А раптом вона ще жива? Я нахилилася до бідолахи і схопила її за плечі, намагаючись перевернути, бо лежала вона донизу обличчям. Втім, тіло виявилося для мене непідйомним – мої руки  просто проходили крізь нього.

Позаду грюкнуло. Саме з таким гуркотом зачинились колись двері в реанімацію. Я здивовано озирнулася і побачила, що старшій з жінок все ж таки вдалося виштовхати противницю за двері, а от зачинити їх міцно не вийшло. Молодша щосили ломилася назад. Нарешті старій таки вдалося захлопнути стулку, відсікаючи нескінченний білий коридор від цього світу, втім остаточно позбутися суперниці вона не змогла. Та, хоч і опинилася за дверима,   але не повністю. Жмут її довгого волосся затиснуло між створкою і одвірком, а стара, що підперла двері спиною,  цього не помітила. 

Цієї миті світ перед моїми очима закрутився, перетворюючись на стрічку Мебіуса і я по тій стрічці, як по американських гірках, покотилася кудись у незвідану глибину. А отямилася вже в тілі Іверті Бінс.

* * *

Прокинулася я при повній пам’яті. Все своє попереднє життя пригадала. Отже сон мій зовсім не був нічним жахом – це спогади так повертались до мене. І Анвар точно ночував у моїй спальні – подушка біля мене  була зім’ята, а на кріслі лежала  додаткова ковдра, якої я ввечері не діставала. Та й саме крісло стояло не на своєму місці. Може, і Ларріус мені не наснився? 

Почувалася я нормально, нічого у мене не боліло.

Я встала, одяглася і спустилася вниз.

Анвар готував сніданок.

— Як ти, раті? – він підняв на мене стурбовані очі. – Доброго ранку!