Глава 14

Глава 14
Я не вона

День пролетів як на крилах, а ввечері знову прийшов Ардоні. Цього разу не сам, а з дівчиною років п’ятнадцяти, надзвичайно схожою на Іверті Бінс.

— Ось, це Ніла, – представив дівчину Ір.  – А це, Ніло, мої друзі, про яких я тобі розповідав – Анвар і раті, що нічого про себе не пам’ятає. Подивися, дитино, чи це не твоя мама.

Та вона і так не зводила з мене очей.

Анвар підвівся й потиснув гості руку, а я просто підійшла ближче. Доторкнутися до неї не наважувалась, настільки розхвилювалася.

Я не пам’ятала, чи мала дітей в минулому, але була впевнена, що дуже хотіла їх. Невже у мене є дочка? У мене аж подих перехопило, коли дівчинка ступила до мене і торкнулася пальцями моєї щоки.

Ніла довго й напружено вдивлялася в мої риси, розглядала очі, губи, ніс, вуха. Потім нахилилася і… понюхала шию. Я стояла, затамувавши подих, чекаючи вердикту. Нарешті дівчина опустила руки і промовила з сумом:

— Ні... Ти дуже схожа на мою маму. Дійсно як сестра-близнючка. Але ти не вона. Риси – однакові, а характер  інший. Вона – смілива і рішуча. А ти – розгублена, не пристосована до життя і боїшся всього навколишнього… І пахнеш не так.

Я стояла, відкривши рота. Звідки вона знає?! Ми ж з нею а ні словом не перемовилися! Озирнулася на Ардоні – може, він щось розповідав? Той лише знизав плечима: мовляв, ні, нічого такого не казав. Запитати замість мене він, щоправда, не здогадався. Але тут на допомогу прийшов Анвар:

— Раті хоче знати, чому ти зробила такий висновок.

У відповідь Ніла знизала плечима:

— Не знаю... Просто  я так відчуваю. 

А я вже й забула, про що хотіла запитати: мене тепер хвилювало інше питання – де Іріас знайшов цю дитину і хто турбується про неї з моменту зникнення Іверті? Втім, виявилось, що це цікавить не лише мене.

— А з ким ти живеш, Ніло? — запитав Анвар. — Батько у тебе є?

— Є, звичайно, — усміхнулася дівчинка. — Тільки я його ніколи не бачила.

* * *

Історію Ніли та її матері ми слухали на Анваровій дачі, за вечерею.

Виявляється, Ніла була цілком законною дитиною. На момент народження її батьки перебували у шлюбі. Для оточуючих цей факт мав неабияке значення, оскільки бастардів  у тому середовищі, де їй пощастило народитися,  відверто не поважали.

Родом Іверті була з якогось маленького шахтарського містечка. Відтоді, як закрилися шахти, роботи там не стало, тож молодь тікала звідти при першій можливості. От і Іверті поїхала шукати щастя відразу як отримала посвідчення про мінімальну освіту. Подалась, як і більшість, до столиці – і там відразу вийшла заміж. Було їй тоді лише шістнадцять, але серед провінціалів невеликого достатку ранні шлюби траплялися часто.

Про батька свого Ніла майже нічого не знала – ні віку, ні походження, ні роду занять. Пам’ятала лише ім’я – Ярон. Куди він подівся, їй також було невідомо. Ярон Бінс зник у невідомому напрямку коли Іверті з новонародженою донечкою перебували в притулку для роділь. Нічого, окрім прізвища, «татусь» своїй дитині не залишив – навпаки, тікаючи, забрав усі гроші, що були вдома. Ще й виявилось, що за муніципальне житло він не сплачував майже рік…

Судові виконавці прийшли до Іверті в той же день коли вона повернулася додому.

Дарма людей цієї професії вважають безсердечними. Побачивши новонароджену дитину на руках молоденької дівчини, вони змилостивились і дали на сплату боргу аж пів року.

Іверті рук не опустила. Попри дуже скромну освіту, було у неї кілька талантів, які могли б приносити дохід, от тільки не було засобів для їх реалізації. Вона непогано співала і вміла грати на гвардерії, старовинному музичному інструменті,  а ще володіла навичками машинної вишивки. От тільки ні гвардерії, ні вишивальної машини у неї не було.

Малозабезпеченим породіллям місто виділяло невелику допомогу на дитину. Іверті отримала її разом із документом про народження Ніли. І тепер мусила обирати: або погасити борг за житло, а потім залишитися без коштів,  або придбати те, що дозволить заробляти гроші в майбутньому.

Добряче подумавши, дівчина вирішила купити розпошивально-вишивальну машинку.

Невдовзі, на гаражному розпродажі,  їй трапилася старенька машина. Ну то й що, що брудна і подряпана? Зате повністю справна, з легким ходом, ще й з пяльцями та набором  вишивальних схем на додачу. Отак і влаштувала Іверті свій домашній бізнес – ремонтувала одяг сусідам, прикрашала вишивкою простенькі речі, перетворюючи їх на справжні витвори мистецтва. Так, поступово, мати з дочкою вставали на ноги. 

Через деякий час Іверті і борги сплатила, і гвардерію придбала. А коли Ніла трохи підросла, віддала її в дитсадок і влаштувалася вокалісткою в один з відомих ресторанів.

Закінчення цієї історії ми, на жаль, знали. Одного дня Іверті зникла. Натомість з’явилася я – невідомо хто і невідомо звідки. 

* * *

Коли Іріас із дівчинкою пішли, я піднялась до себе в спальню. Важкі думи долали мене, доводячи до головного болю. Те, що я не Іверті, мені стало остаточно зрозуміло під час  Нілиної розповіді. Я  майже нічого не пам'ятала зі свого минулого, але була впевнена, що ніколи не користувалася швейною машинкою. Я взагалі не вміла і не любила шити! Це складало одну з найбільших проблем у моєму колишньому житті, бо текстильні вироби були надзвичайно важливі для  моєї тодішньої роботи. Що то була за робота і як я вправлялася без потрібних навичок – уявлення не маю. Спогад, що прийшов, був, як завжди, не чітким. 

Від жалю до себе я трохи поплакала в подушку, подумала, що це вже входить у мене в звичку і не помітила, як заснула. А потім…

Серце калатало як скажене, не даючи змоги дихати. І снився мені доктор Ларріус, який казав:

— Обійми її міцніше, Анваре. Тіло відторгає чужорідну душу. Вона не може тут жити, бо походить з іншого світу!