Глава 12

Глава 12

Турботи святкові та повсякденні

Наступного дня я з задоволенням повернулася до своєї роботи. Зранку перевірила приймальну камеру маг-доставки. Вона дійсно виявилася переповненою. Схоже, від початку свят сюди ніхто не заглядав. Добре, що у цифрах я орієнтуюся без зусиль, а на кожному товарі проставлений номер апартаментів, з яких його замовляли. Тож я нагрузила пакунками звичайний магазинний візок і пішла розвозити замовлення по поверхах.

Як не дивно, мешканці всіх зазначених квартир були вдома. Що завадило їм самостійно забрати товар – незрозуміло. Зустрічали мене привітно, радо забирали свої покупки, дякували. У трьох квартирах навіть монетками відмітили мої старання, а одна старенька просто віддала мені своє придбання:

— Візьміть це собі, люба дівчино. Ми з чоловіком учора на святі переоцінили свої можливості, тож тепер змушені сидіти на дієті, а тут наше замовлення з ресторану на сьогоднішній день. Пообідайте вдвох зі своїм кавалєром.

Я вдячно вклонилася і поклала пакунок назад у візок. Їжа в пакеті була свіжісінькою, всі етикетки – густо фіолетовими. Анвар вчора навчив мене визначати якість продуктів за кольором етикеток, який змінювався відповідно до терміну зберігання. Все фіолетово-синьо-блакитне вважалося свіжим, зелене – придатним до споживання, жовте і помаранчеве – так-сяк, а червоне – зіпсованим.

Оскільки я вже опинилася на поверхах, то зайшла і до Анвара. Його офіс був єдиним, що працював у ці дні. Анвар моїй появі зрадів, підтвердив, що все зароблене я можу залишити собі, і сказав, що їжа в пакеті – з найдорожчого у столиці ресторану, який учора вкотре переміг в кулінарному конкурсі, тож він із задоволенням покуштує її разом зі мною.

— Мені вже декілька разів телефонували і дякували за нову послугу, – сказав він, – тож, якщо тобі сподобалося, можеш продовжувати.

А чом би й ні? Підзаробити трохи на лінивих драконяках аж ніяк не завадить!

— А от у мене проблема, – раптом поділився Анвар.

Я стривожено підняла на нього очі.

— Я ж відпустив Едіт на весь цей тиждень, гадав, Сальваріта допоможе мені на дитячому святі, а вона як пішла вчора з дому, так і досі немає. Де повіялася – гадки не маю. Але нічого з нею не сталося, не турбуйся, – передбачив він моє запитання. – Рахунки за її замовлення до мене надходять, як звичайно, і вона ні в чому себе не обмежує. Може, ти згодишся допомогти, якщо вона вчасно не з’явиться? Чи краще викликати Едіт? Ох, дарма я її відпустив!

Хм, схоже, відсутність Едіт турбує його набагато більше, ніж зникнення дружини. А я що? Я завжди готова допомогти! Що потрібно робити?

— Пам’ятаєш казку про Пташку і Дракона?

Ще б пак! Така романтична історія.

— Так от, в останній день святкового тижня ми з Едіт, зазвичай, розносимо подарунки дітям, що живуть у Головній Вежі. Для цього я переодягаюся Драконом, а вона – Пташкою. Згодна побути в цей день моєю Пташкою?

— Так! – знову вирвалось у мене нетутешнє слово. Втім, Анвар вже звик до мого такання і знав, що воно означає те саме, що місцеве “сеу”.

— Тоді замовляй костюм на свій смак! – він повернув до мене монітор.

— Ось цей! – я тицьнула пальцем у розкішну сукню кольору морської хвилі. До плаття додавалася тіара з блискучими стразами (Пташка ж була зачарованою принцесою!), а я завжди мріяла хоч раз у житті одягнути таку прикрасу. От тільки в минулому не було у мене ні тіари, ні приводу її носити.

— Ой!

— Що? – відразу озвався Анвар.

Якби ж я могла пояснити! Здається, якийсь спогад пробився через моє безпам’ятство, бо я тепер точно знала, що такі стрази звуться кристалами Сваровскі. А також пригадала, що ніколи не носила королівських прикрас.

***

Заробіток, навіть такий незначний, як трапився мені вранці, завжди піднімає настрій і додає наснаги до роботи. Тож за декорування меблів я взялася з новим завзяттям – трояндочки виписувала з каліграфічною точністю. Прикрасила ними дверцята буфету, стільницю і спинки стільців.

А я, виявляється, ще й малювати вмію!

Через деякий час до мене завітали несподівані гості – мешканці будинку, які проходили повз кімнату консьєржа і побачили мене крізь відчинене вікно, зацікавилися тим, що я роблю. Процес малювання привабив кількох дітлахів, молоду жінку і ту літню раті, що вранці віддала мені свій обід.
Старенькій надзвичайно сподобався мій оновлений кухонний гарнітур. Вона спитала, чи не могла б я і з її меблями зробити щось подібне. Я усміхнулася й кивнула, погоджуючись.  Ось закінчу ремонт  і зайду до неї, подивлюся фронт робіт.

Молодь же побажала зовсім іншого:

— Я теж хочу так навчитися! — сказала дівчина. — Покажеш, як тримати пензлика?

— Сеу, — відповіла я. І лише через мить усвідомила, що вперше в житті вимовила  добре знайоме всім місцеве слово.

Я ледве дочекалася, поки всі розійдуться, і кинулася до Анвара.

— Сеу! Сеу! – я увірвалася в кабінет і почала стрибати, як навіжена. Більше нічого сказати не могла, але й це мені здавалося ледь не промовою.

Інший на його місці, мабуть, викликав би санітарів і в дурку відправив таку неадекватну жінку, а Анвар зрадів, підскочив до мене, обійняв і закружляв по кабінету:

— Ти говориш, раті! Невже?!

— Сеу! Сеу!

— А ім’я своє не згадала?

— Ної… — сльози мимоволі знову блиснули в очах. Я навіть не помітила, як вжила друге місцеве слово.

— Я повідомлю Ларріусу про твій успіх, – сказав Анвар, набираючи на клавіатурі текст. – Він просив попередити, якщо щось зміниться…

Відповідь прийшла негайно: “Завтра зранку – до мене без зволікань!”

Я здивовано глипнула очима: чому це? Адже тиждень, який він дав мені на відновлення, ще не минув.

--- Його дуже непокоїть той надрив, що він побачив у твоїй аурі, – пояснив Анвар. – Він хоче подивитися  чи нічого не змінилося у зв’язку з появою мови.