Глава 11

Глава 11
Одна на двох

До вечора фарбування було закінчено. Найприємнішу частину роботи – декоративний розпис – я відклала на завтра. По-перше, поверхня мала добре просохнути, а по-друге – я просто втомилася. День виявився дуже напруженим.

Анвар теж закінчив роботу й зайшов до мене. Я саме зачищала кутики буфету від зайвої фарби.

— Навіщо ти дряпаєш меблі? – здивувався він.

— Я їх не дряпаю, а декорую, щоб виглядали як старі. Не знаю навіщо, просто відчуваю, що так треба.

— Тобі так подобається? – здогадався він, бо з моєї тиради, звичайно ж, нічого не зрозумів.

— Так, так! – радо закивала я.

І знову це дивне слово. Звучить, наче молотком гвіздки забиваєш, але, напевно, означає згоду.

— Яка ж ти дивна, – зітхнув Анвар. – Хотів би я знати хто ти і звідки… Збирайся, нам вже час, сьогодні Ардоні має до нас завітати.

Я пішла переодягатися, і вже за якихось п’ятнадцять хвилин ми крокували доріжкою, що вела до Анварового «барлогу».

Іріас вже чекав, сидячи за столом, посеред якого палав Анварів вогонь.

— Вибач за затримку, – сказав Анвар, вітаючи друга. – Довелося постояти в черзі на перехід. Під час свят у домовому порталі завжди так.

— А сам відкрити драконячий шлях лінуєшся? – буркнув Ардоні. – Ох, молодь… розбалувала вас цивілізація.

А я радо усміхнулася Ірові й примостилася поруч. Виявляється, я встигла за ним скучити.

— Змерзла? – гаряча драконяча рука відразу обійняла мої плечі.

Господи, як же мені добре поруч із ними обома!

І Анвар не забарився – всівся з іншого боку. Я взяла його за руку. Ось тепер – повна гармонія. Все життя так сиділа б!

— У мене багато новин, – Ардоні не став тягнути кота за хвіст, відразу перейшов до справ. – Ось, дивіться.

Він виклав на стіл моє фото, зроблене вранці, відразу після лікування. Тільки-но моє обличчя набуло правильних рис, Ір сфотографував мене і пообіцяв пошукати в базах – не за аурою, а за зображенням. То виходить, уже є результат? Я з цікавістю нахилилась над столом, Анвар – також.

— Це наша раті. А ось це, – поряд лягло ще одне фото, – Іверті Бінс, ресторанна співачка, мешканка Східного району столиці. Два місяці тому Іверті несподівано зникла. Де поділася – невідомо. Просто одного дня не вийшла на роботу. Шукати її, зрозуміло, ніхто не став, відразу замінили на молодшу і більш розкуту вокалістку. Комп’ютер, що порівнював ці обличчя, відмітив практично повне співпадіння. Але справа в тім, що аура Іверті абсолютно не збігається з аурою нашої раті. Отже це зовсім інша людина. Ти ж не Іверті Бінс, чи не так? – звернувся він до мене. “
Я знизала плечима. Жодних спогадів, думок, асоціацій це ім’я у мене не викликало. 

— Гаразд, – зітхнув Іріас. – У Іверті мають бути родичі. Спробую їх знайти, можливо, тоді щось проясниться.

Ми ще довго сиділи біля вогню й розмовляли. Анвар не став таїтися, і розповів, чим ошелешив його зранку Ларріус.

— Док вважає, що в мою ауру регулярно втручаються з метою викликати неприродну пристрасть до Сальваріти, – сказав він. – І тиває це протягом багатьох років.

— Дуже серйозна заява, – похмуро кинув Іріас. – Без доказів не пройде. Але я і сам це припускав. Саме тому попросив Ларріуса обстежити тебе.

— Він поставився дуже відповідально –  націдив з мене аж три пробірки крові. Сказав, що дві віддасть у незалежні маг-лабораторії, а третю дослідить сам. Якщо підозра підтвердиться, мій шлюб можуть анулювати.

— Воно, звичайно, добре, – Іріас почухав потилицю. – Але що ти будеш робити з прив’язкою? Вона ж все одно залишиться. А це ще гірше…

Я вже знала: штучна шлюбна прив’язка у драконів така ж міцна, як і природна. Навіть розірвавши шлюб, Анвар залишиться залежним від строку життя своєї дружини і дітей ні з ким іншим народити не зможе.

— Краще вже так, ніж жити з примусу, –  тихо відповів Анвар.

Після тих слів Ардоні довго сидів мовчки, замислившись, а потім сказав:

— Не хочу віддавати тобі раті. Ти ж нічого не можеш їй запропонувати. Навіть повноцінної тривалості життя не даси!

Анвар мовчав, тільки міцніше стискав мою руку, а Іріас продовжував:

— Людський вік короткий, Анваре. Старість і неміч настають швидко. Якщо ти не поступишся, то через якихось півсотні років втратиш свою істинну. Померти разом із нею ти не зможеш через відсутність прив’язки, але залишишся ментально скаліченим у повному розквіті літ. Хочеш такого?

Тобто як у повному розквіті? Через п’ятдесят років? Це ж скільки  він збирається жити?

— Про себе я вже не кажу, – тихо додав Іріас. – Вдруге я такого точно не переживу. Але вихід є. Захист Вогняного дракона дає мені можливість прожити повний термін драконячого життя. Якщо я прив’яжу раті до себе, її вік зрівняється з моїм. Це подарує їй щонайменше триста років.

І звернувся до мене:

— Виходь за мене заміж, пташечко.

Заміж? За нього? А як же Анвар? Ні, я так не хочу!

Я звільнилася з Іріасових обіймів і вчепилася в Анвара обома руками. Цей хоч заміж не кличе, з ним якось… безпечніше.

— Я не стану перешкоджати твоїм зустрічам з Расселом, – поспішив додати Іріас.

— Погодишся на саме лише тіло, знаючи, що душа належить мені? – гірко промовив Анвар. – Так ти щастя не отримаєш, Іріасе. В цьому я можу тебе запевнити, бо маю досвід – сам прив’язаний до тіла, у якого, як виявилось, душі ніколи й не було!

— Ні! Ні! Я не згодна! – вигукнула я й підкріпила нетутешні слова відчайдушним мотанням головою.

Сльози ринули з очей. Так боляче було відмовляти тому, до кого так тягне. Не доторкатися до Іра, коли він поруч, – це справжні тортури. Хіба я витримаю таке, особливо після того як пізнала всю  насолоду  гармонії аур? А не торкатися Анвара ще болючіше! Скажений біль розірвав моє тіло й відгукнувся вибухом у голові. І в ту ж мить пролунали слова Анвара:

— Обійми її, Іріасе. І не відпускай. Ми не можемо дозволити собі суперництва. Раті належить одночасно нам обом, і нікому з нас. Ми або приймаємо це, або вбиваємо її своєю конкуренцією.