Глава 10

Глава 10
Веселощів ніхто не відміняв

Стан фізичний у мене поліпшився, а от розгубленість нікуди не поділася. Відпочивши, я з новою силою усвідомила, що саме сказав лікар. Я є істинною парою для обох чоловіків! Тобто – драконів. Жах!

Про істинні пари мене Анвар вчора просвітив, коли розповідав історію Іріаса. Істинність – це щастя, від якого можна померти.

А воно мені треба?

Настрій знов полетів під три чорти.

Анвар також був не в гуморі – певно йому лікар додав ще й особистої інформації. Тож, покинувши кабінет, ми пішли вулицею, підтримуючи одне одного,  сумні, схожі на дві примари.

А навколо буяла осінь. Квіти у декоративних вазонах продовжували рясно цвісти, охайно підстрижені дерева та кущі вражали своєю різнобарвністю і яскравістю не поступались квітам.

Архітектура в цій частині столиці була зовсім не такою, як у середмісті. Тут не було ні веж, ні навіть багатоповерхівок. Усе навколо нагадувало старовинне провінційне містечко — спокійне, врівноважене й неймовірно приємне. Все тут наче застигло у часі, хоча деякі ознаки цивілізації все ж траплялися: незабаром ми проминули вулицю з досить жвавим автомобільним рухом, а трохи згодом вийшли на стоянку легких літальних апаратів. Гелікоптери?  Флаєри? Не знаю як вони тут називалися, мені тільки ці назви на думку спали. Я кілька разів смикнула Анвара за рукав: поясни, мовляв, але  він проминув стоянку мовчки, наче й не помітив. Воно й зрозуміло – йому літалки не потрібні, він дракон. А мені було цікаво, я ж сама літати не вмію. 

Тим часом дорога привела нас до великого скверу, де стояли столи з найрізноманітнішими наїдками. Побачивши все це багатство, я раптом відчула справжній голод, а Анвар наче прокинувся. Він схопив мене за руку і потягнув до накритих столів:

— Хдімо туди! Сьогодні ж свято! Спробуй якнайбільше різної їжі. Я чув, що іноді знайомий смак допомагає подолати амнезію.

От я і спробувала. Дурепа! Все було настільки смачним, що я об’їлася за якихось пів години. Ще й обпилася, бо майже біля кожного столу пригощали чимось, що здавалося не надто хмільним, але дуже приємним на смак. «Здавалося» — ключове слово. Коли ми відійшли від столів, я співала на повний голос, ще й пританцьовувала. А голос у мене, виявляється,  приємний! Ще й досить міцний. Якби ще знати, що саме я співаю! А раптом “Ой, чорна я си чорна…”  це щось непристойне?

Більше години Анвар ганяв мене по місту, аж поки я повністю не протверезіла. Після цього викликав таксі і повіз у Вежу. Пояснив: йому треба на роботу. У керуючого житловим комплексом не буває свят – домоуправління вимагає постійної уваги. Тим більше, що Едіт він відпустив на цілий тиждень і вона подалася на якийсь  там рок-фестиваль.

Ні, на призволяще Анвар мене не покинув. Перед тим як загрузнути у справах він завів мене в надану вчора квартиру і показав, як тут робиться ремонт. Для початку викликав пару дронів, заправив їх фарбами і запустив білити стіни та стелю. А потім дав  мені  в руки пензлик.

— Стеж, щоб фарба лягала рівномірно, – звелів він. – Якщо після дронів залишаться непрокраси – зафарбуй вручну. Впораєшся?

Я кивнула. Чомусь була впевнена, що ця робота мені знайома. Анвар пішов у офіс, а я переодяглася в комбінезон,  який надіслали разом із фарбами, і взялася до роботи.

***

Сальваріта прокинулась пізно, бо майже до ранку качала на телефон підручники з теорії магії. У школі вона цей предмет терпіти не могла і, по суті, запам’ятала лише назви книжок. Зате тепер твердо вирішила надолужити прогаяне.

Те, що колись здавалося нестерпно нудним, і зараз не викликало у неї особливого захоплення. Вона задрімала на першій же главі, але змусила себе дочитати до кінця. А вранці (точніше — вже далеко по обіді), з подивом відзначила, що пам’ятає прочитане. Більше того – все розуміє.

Снідати Сальваріта не стала: хто ж на Свято Врожаю їсть удома? Але в офіс до Анвара зайшла. Той, як завжди, працював і йти з нею в ресторан відмовився. Він взагалі сьогодні був якийсь дивний: мовчазний, злий, набундючений. Воно й не дивно після того, що вона вчинила вчора у квартирі консьєржа. 

Виясняти стосунки у святковий день Сальві не бажала, тому поспішила покинути Вежу, але перед тим як піти, вирішила ще раз зазирнути до понівеченої кімнати - її так і тягнуло на місце злочину. 

А там повним ходом ішов ремонт. Дрони фарбували стіни та стелю, а невисока жінка — стару кухонну шафу. Щоб дістатися верхньої частини, малявка залізла на драбину. Мазюкала пензлем і щось наспівувала собі під ніс – видно було, що отримує від роботи справжнє задоволення.

— Ти хто така?! – гаркнула Сальваріта з порогу. Нехай знає працівниця, хто тут господар!

— Д-дизайнер… – пискнула дівчина і з переляку випустила відерце з фарбою. Ємність впала на підлогу, бризки розлетілися на всі боки, забруднюючи свіжопофарбовані стіни.

— Злазь і поприбирай, безрука! – звеліла Сальві. – І дивись мені, щоб все було зроблено як годиться! Інакше нічого не заробиш. Зрозуміла?

Робітниця перелякано кивнула. Сальваріта розвернулась і, з почуттям виконаного обов’язку, подалася до виходу.  “Яке дивне ім’я – “Дизайнер”, – думала вона. – Напевно іноземне. Ніколи подібного не чула.” 

Сальві припускала, що Анвар затягувати з ремонтом не буде, але не очікувала, що навіть у свято  він найматиме робітників. Бач, як старається для своєї людиськи!

***

Від автора:

Друзі, дякую всім, хто відзначив книгу вподобайкою і зберіг у бібліотеці. А тих, хто не встиг, прошу не зволікати. Зафарбуйте чарівне сердечко біля обкладинки в колір вашого кохання! Також поділіться, будь ласка, враженнями в коментарях. Чи подобається вам сюжет? Що ви думаєте про героїв? Як гадаєте, що станеться далі? З задоволенням поспілкуюсь з вами. Ваш автор.