Глава 9

Глава 9
Цікавий день

До доктора ми вирушили відразу після сніданку. Заради цього Анвар та Іріас відклали всю роботу, заплановану на цей день. Ось, виявляється, наскільки я важлива їм обом!

Фер Ларріус, чоловік поважного віку, вже очікував нас на порозі свого кабінету. Він був одягнений у білий халат і носив на шиї стетофонендоскоп, проте виявився не лише лікарем, а, як пояснив Іріас, ще й драконологом, судово-медичним експертом і маг-криміналістом вищої категорії. Тобто вищої категорії з усіх спеціальностей, які Іріас перелічив – про що свідчили численні дипломи, розвішані на стінах.

Я замислилася: хіба під силу людині оволодіти стількома професіями одночасно, ще й на найвищому рівні? Отже, фер Ларріус – не людина, а ще один дракон!

— Ох і зацікавив же ти мене, Іріасе, – промовив старий, запрошуючи нас увійти. – То, кажеш, раті нічого не пам’ятає? І говорить мовою, якої ніхто не розуміє?

Ір почав розповідати, що особисто консультувався з лінгвістами, навіть надав їм записи, які я надиктувала на його прохання, але ніхто тієї мови не впізнав. Усі стверджують, що в цьому світі подібної говірки не існує.

Весь цей час доктор не сидів без діла. Скосивши очі якимось дивним чином, він розглядав мене то з одного боку, то з іншого.

— Дивна аура… — зробив він висновок. — Ніколи такої не бачив. 

— У жодній базі її нема – ні у нас, ні на Західному континенті, – сказав Ардоні. – Я особисто перевіряв.

— Ні, на Заході вона взагалі ніколи не бувала, як і на Зеленій Землі, — озвався фер Ларріус. — Жодних слідів тамтешньої ментальності не бачу. Є ледь відчутне відлуння тутешніх еманацій, але настільки слабке… наче вона щойно з’явилася на світ і майже ні з ким не контактувала.

Він вставив у вуха фонендоскоп і приклав мембрану спершу до мого лоба, а потім — до грудей, трохи нижче грудини.

— Хм… від тіла — набагато гучніше, ніж від душі… — промовив він. — Наче тіло народилося тут, а душа — деінде.

— Але ж це неможливо! – мовив Іріас, швидше стверджуючи, ніж запитуючи.

Доктор знизав плечима:

— Я ж про це і кажу: нічого подібного не зустрічав!

Він продовжував мене прискіпливо оглядати. Тепер обмацував пальцями голову, вишукуючи болючі точки.

— Ось! Тут величезний дефект. Дірка! Надрив! Наче душу намагались відірвати від тіла… або навпаки — причепити, і не впоралися. Таке буває після невдалої реанімації. Жінка потрапила в автотрощу… вона помирала?

— Медики нічого такого не фіксували, — відповів Анвар. — Жодних реанімаційних заходів не проводилось.

— Гаразд, гаразд, — буркнув доктор. Він ніби задовольнився, втратив до мене інтерес і переключився на Анвара, а потім — на Іріаса. Так само скосивши очі, почав оглядати вже їх.

— Уся ваша трійця неймовірно цікава, — нарешті повідомив Ларріус. — Скільки живу — не те що не бачив, а навіть не уявляв, що подібне можливе!

Пояснювати що саме — не став. Натомість різко повернувся до мене:

— А що ви, раті, відчуваєте поряд із цими двома чоловіками?

І одразу махнув рукою — згадав, що відповісти я не можу.

Я замислилася. Дійсно, а що я відчуваю?
Поряд з Анваром мені добре, мені безмежно цікаво з ним розмовляти. Ой ні! Слухати його! Будь моя воля, я б із ним з ранку до ночі не розлучалася, але як чоловік він мене анітрохи не приваблює.

Поруч з Іріасом теж приємно. Хоча інколи — трохи нудно, його копівські жарти не завжди доречні… але мені весь час хочеться тримати його за руку. А вчора, коли він торкнувся зненацька, мене наче блискавкою прошило і у животі, здається, метелики спурхнули.

— Проходьте в темну кімнату всі троє, — звелів фер Ларріус. — І не сподівайся, Іріасе, швидко втекти. Не відпущу, доки не з’ясую все, що мене цікавить.

Ір дійсно не збирався надовго затримуватися,  він відразу попереджав, що лише проведе нас, познайомить із лікарем і піде, але після цих слів змушений був залишитися. 

У кімнаті доктор усадив нас на диван перед великим білим екраном. Покаже кіно? А що воно таке, «кіно»? Я з цікавістю втупилася в екран одним оком. Почне показувати – може, згадаю?

Світло в кімнаті згасло, позаду нас спалахнув яскравий мерехтливий промінь, але нічого, крім наших тіней, на екрані не з’явилося. Ні, це не кіно, подумала я. Зате згадалося інше: здається, апарат, який випускає таке світло, називається стробоскоп.

— Дивіться самі, – сказав криміналіст.

Я дивилася. Не дуже розуміла, що бачу, але витріщалася на всі очі, навіть опущену повіку підняла і підтримувала пальцем.

Спочатку на екрані було видно лише тіні наших голів, потім навколо них з’явилося сяйво. У мене воно було нетривке, мерехтливе, нерівномірно забарвлене у фіолетово-синьо-зелені тони з поодинокими жовтими цяточками. У Іріаса – палахкотіло жовто-оранжево-червоним вогнем, розірваним чорними смугами на окремі протуберанці. А у Анвара було хоч і яскравим, переважно жовтим, проте щільно забрудненим коричневими плямами.

— Іріасе, візьми раті за руку, – звелів доктор.

І знову – наче блискавка б’є в серце. Наші аури зливаються і стають яскравішими. Щоправда, чорні проріхи у Іріаса не зникають, хоча їх стає значно менше. І що це означає?

Іріас сидить, втупившись в екран і руку мою не поспішає відпускати. Схоже, він вражений. І Анвар також – навіть не відразу реагує, коли Ларріус тепер вже йому наказує взяти мене за руку. Я сама висмикую руку з долоні Іра і те хапаюся за Анвара. На екрані над нашими головами спалахує подвійна аура. Цього разу мій синьо-зелено-фіолетовий спектр покриває значну частину його «брудних» плям, а його вогонь палає наді мною яскравою короною.

— Це неможливо, – здавлено сипить Анвар. – Адже я зв’язаний з іншою!

А у відповідь з іншого боку гримить рик:

— Так! Тому вона моя!