Глава 8

Глава 8
Спокійний вечір

Ще вранці, дивлячись у вікно Анварового палацу-на-даху, я була впевнена, що надворі панує літо. Бо на подвір’ї пентхауса все цвіло й пахло, а вода в басейні була явно теплою – Сальваріта там годинами бултихалася. Виявилось, що я помилялася: у решті світу вже запанувала осінь. Так ось чому в мій новий гардероб включили пальто і капелюх!

Капелюх був дивний – крислатий і гостроверхий, як у Гаррі Поттера, тільки не чорний, а теракотового кольору, в тон до пальта. Хто такий Гаррі Поттер – хоч убийте, не скажу, але, напевно, в минулому я його добре знала.

Я одяглася як годиться, взула низенькі чобітки, взяла сумочку. Покласти туди, крім гребінця і помади, мені було нічого, але хотілося тримати щось у руках – без сумочки я почувалася незручно.

Щоб потрапити на дачу, навіть за межі комплексу виходити не довелося – отут я і дізналася, що таке портальний перехід. Ми скористалися ним і миттєво опинилися в скляному павільйоні серед осіннього лісу.

Як же тут було гарно! А повітря яке чисте – не надихаєшся! І тиша… І гори на горизонті… Багряно-золоті дерева навколо, синє небо, озеро, наче дзеркало, виблискує за деревами. Доріжки вимощені плиткою, що за кольором нагадує нефрит. Серед лісу розкидані будиночки – шале, як назвав їх Анвар. Біля деяких палає вогнище. Жодних огорож, але заходити на чужу територію чомусь не виникає бажання. Усе дуже гарно і так само дивно. Впевнена – нічого подібного я раніше не бачила.

Анварів будинок також ховався серед дерев, переважно хвойних. А ще територія навколо нього була вкрита незайманим снігом! Не глибоким. Я зупинилась не тому, що побоялася загрузнути – просто була вкрай здивована. Зима на окремо взятій прибудинковій ділянці? Таке навмисно й не вигадаєш.

— Ну от, – зітхнув Анвар, – знову хтось вліз у систему клімат-контролю! Варто було лише на кілька тижнів залишити будинок без нагляду – і вже передчасна зима!
І, помітивши моє здивування, пояснив:

— Вочевидь, сусіди на своїх ділянках вирішили продовжити собі літо. Ось і скористалися моєю відсутністю: зігнали сюди весь холод і хмари. Через це нас завалило снігом. Взагалі рівновага в системі повинна підтримуватися автоматично, але завжди знаходяться “умільці”, що її порушують. Нічого, зараз все виправимо.

На подвір’ї, просто посеред дерев’яного столу, палахкотів язичок полум’я. Навіщо вогонь, якщо господарів немає вдома, і чому від нього не займається стіл – було незрозуміло. Якби я могла, то запитала б, а так, мовчки стояла і спостерігала як Анвар підходить до вогнища і починає роздмухувати його. Ні, швидше підживлювати полум’ям, що зривалося з  його губ. Мамочки, та він дійсно дракон вогнедишний! Тепер, якщо і залишались у мене якісь сумніви в походженні цього чоловіка, то вони випарувались, тобто згоріли в драконячому вогні. 

Щойно вогонь спалахнув яскравіше, в будинку увімкнулося світло.

Будинок був дерев’яний, з величезними вікнами від підлоги до стелі. І жодних тобі штор чи жалюзі — всередині все як на долоні. Невже дракони так полюбляють виставляти своє життя на загальний огляд? 

Перший поверх займало одне велике приміщення – вітальня з кухонною зоною, оформлене так, що нічого ні додати, ні відняти. Відразу відчувається рука майстра. А от на другому поверсі, де за логікою мали бути спальні, попри суцільне скління, нічого роздивитися не вдалось.  І буцімто вікна прозорі, і в той же час нічого не видно. Напевно, поспішила я  з висновками. Приватність тут бережуть.

Анвар провів мене всередину, показав кімнату і пригостив власноруч підігрітою вечерею. А перед тим продемонстрував як працює маг-доставка. 

Оце життя у драконяк! Навіть до магазину ходити не треба!

A потім ми довго сиділи на терасі, і  дивилися на незгасимий драконячий вогонь, що продовжував яскраво палати посеред столу у дворі. Від того вогню мені було дуже тепло і затишно, і сніг навколо будинку швидко танув. Я, звичайно ж, сиділа мовчки, а Анвар розповідав мені про визначний тиждень, що починається наступного дня, коли три свята слідують одне за одним. 

Свято Врожаю, яке відзначають завтра і післязавтра,  вважається загальним. Його відмічають гучно, у всіх містах і селах. 

Я слухала і не помічала, що посміхаюся. 

Першого дня на вулиці виносять столи з наїдками і пригощають всіх бажаючих, а наступного – збираються родинами і  доїдають залишки. У ці дні також проводять кулінарні конкурси. У містах, біля ресторацій, можна скуштувати фірмові страви від знаних шефів, але те, що пропонують звичайні господині, інколи буває набагато смачнішим. Змолоду траплялось, Анвар з друзями у ці дні наїдалися аж до гикавки, бо стриматися було неможливо. 

Змолоду?.. Анвар зовсім не здавався мені старим – я б сказала, йому й тридцяти немає. Якби могла, запитала б, скільки йому років. Чи це було б непристойно? У будь-якому разі я змовчала й продовжила уважно слухати.
А він розповідав про друзів, про їхні спільні пригоди, про те, що друге свято – День подружніх пар – вони раніше відзначали всі разом, бо хтось із їхньої компанії завжди у цей день одружувався; але останнім часом кожен святкує зі своєю парою, і лише вони з Іріасом цей день проводять на роботі.

Я хотіла запитати про його дружину, чому він не залишається з нею, як інші, але про Іріаса  теж хотілося послухати, бо дуже зацікавив мене цей чоловік. Втім, Анвар здогадався, що мене непокоїть.

— Ми з Сальварітою не надто дружно живемо, – пояснив він у відповідь на мій здивований погляд. – Із нашої компанії я одружився останнім. І не збирався ж… Не знаю, що на мене найшло. А Іріас досі без пари. Його істинною була моя старша сестра. Вона загинула напередодні весілля – двадцять років тому. Він дуже важко це пережив… ледь не помер від нудьги за нею, довго хворів, але потім одужав. Відтоді живе сам. Іншої так і не зустрів.