Глава 5

Глава 5
Житло для незнайомки

Будинок драконів мене здивував. Попри повну відсутність пам’яті, я була впевнена, що подібного раніше ніколи не бачила. Спочатку я гадала, що Анвар із дружиною мешкають у невеликому палаці, але це виявилося не зовсім так.

На перший погляд це дійсно був невеликий двоповерховий палац: центральна частина прикрашена колонами з різьбленими капітелями, над входом – білосніжний куполоподібний дах, який виблискує, наче памороззю вкритий, а два коротенькі крила обмежують подвір’я з газонами, клумбами і басейном.

Моя кімната розташовувалася в кінці лівого крила, тож мені з вікна було добре видно і двір, і вхід, і весь будинок. А у вікно я дивилася часто – інших розваг у мене не було. Що дивувало – у цей дім ніхто ніколи не заходив, хоча люди нові з’являлися навіть у мене в кімнаті. У дворі я лише інколи бачила Сальваріту, яка купалася в басейні.

Розгадати таємницю вдалося коли Анвар повів мене оглянути дім. Виявилося, що палац із садком та басейном – це лише верхівка величезної будівлі: башти на сто двадцять поверхів, і займає він лише половину даху. На другій половині розташований посадковий майданчик. Спочатку я думала, що для вертольотів, але Анвар пояснив – для драконів.

Він провів мене до ліфта, і ми спустилися вниз – у хол Головної Драконячої Вежі (такою була офіційна назва цієї споруди).

Скажу чесно – такої краси я собі навіть не уявляла. Тут все було неймовірно гарним, а хол являв собою справжній зимовий сад, у якому серед дерев, квітів і фонтанів стояли дивани та столики.

Коли ми вийшли з ліфта, я кілька хвилин не могла зрушити з місця – тільки озиралася. Жодної живої душі, крім нас, у приміщенні не було. Анвар мовчки чекав, поки я оговтаюся. Здається, йому сподобалася моя реакція на побачене.

— Зимовий сад створено за моїм особистим проєктом, – похвалився він.
На що я знову видала незрозумілий набір звуків:

— Вау! Ти молодець!

Я справді спочатку була шокована красою і розмахом приміщення, але дуже швидко захват змінився майже відчаєм. Це ж скільки часу потрібно, щоб утримувати все це в такому ідеальному стані! Хіба я впораюся? А в мене ще й двір!

На цій думці я буквально застигла: двір, який я бачила з вікна пентхауса, виявився зовсім не тією прибудинковою територією, за якою мені належало наглядати. Яким має бути подвір’я у комплексу на сто двадцять поверхів, я навіть уявити не могла.

Голова моя від тих думок закрутилася, я похитнулася і випустила з рук пакети з речами. Анвар відреагував миттєво — підхопив мене і доніс до найближчого дивана. Прилягти я відмовилась, натомість всілася, спираючись на подушки.

— Дякую, вже все гаразд, – спробувала сказати.

Прозвучало знову щось незрозуміле, але дракон перепитав в тему:

— Ти впевнена?

І не дивно, що засумнівався, адже сліз я стримати не змогла. Сиділа і плакала, а по щоках повзли чорні розводи. Ох, не треба було підмальовувати очі! А я ж навіть опущену повіку підфарбувала…

Я знову кивнула, але він не повірив – витягнув носовичок, намочив у фонтані і почав обережно витирати мені обличчя. Уражені щока і повіка від того почали смикатися, але він все одно не зупинився, аж поки не витер усю розмазану туш. І не бридко ж йому було!

Брудний носовичок я забрала – виперу і поверну господарю: річ-бо явно не дешева, з ручною вишивкою…

Кімната консьєржа знаходилася, звичайно ж, біля входу. Її вікно виходило в хол і було закрите ролетами. А от двері, на диво, — ні. Вони взагалі виявилися відчиненими, що неабияк здивувало Анвара.

— Я давно не користувався центральним входом, але був певен, що тут все гаразд, – мовив він. – Система не попереджала про жодне проникнення.

А проникнення було. Це стало очевидно, щойно ми увійшли до квартири.

Це була мініатюрна студія – кухонний куточок, спальна ніша, маленький санвузол і шафа-комора. От лише санвузол і шафа не постраждали від візиту попередніх відвідувачів. Кімната ж і меблі були понівечені вогнем. Дерево та пластик, як не дивно, не згоріли — лише вкрилися шаром сажі, а от металеве ліжко розплавилося, і від текстилю залишилася тільки купа попелу. Шпалери були повністю знищені.

— Тут жити неможливо! – Анвар явно був у шоці. – Доведеться робити ремонт. Ходімо до мене в кабінет, я викличу сміттяра та прибиральників, щоб винесли все звідси.

Але я затримала його, бо мою увагу привернуло щось, з моєї точки зору, надзвичайно  цінне – вцілілий кухонний куточок: старий рустикальний буфет, стіл на гнутих ніжках і два віденські стільці. Ці предмети представляли різні стилі і епохи, але могли б скласти чудовий ансамбль, якщо, звісно, їх довести до ладу: почистити, пофарбувати і розписати квіточками… Я чітко уявила собі весь комплект у молочно-білому кольорі, з ніжно-рожевими трояндами на фасаді буфета і м’якими подушками на стільцях. Та це ж не гарнітур, а мрія дизайнера!  Справжній шеббі-шик!

Я кинулася спочатку до Анвара, потім назад до меблів і почала витирати їх носовичком:

— Ось, дивись! Це можна відмити. І відновити! Не варто викидати такі чудові речі!

Подумки я промовила саме це… а от що почув Анвар — сказати важко. Можливо, знову нічого не зрозумів із мого белькотіння. А може – зрозумів, бо здивовано запитав:

— Подарувати це тобі? Ти хочеш ці старезні меблі?

Я завзято закивала, а він засміявся:

— Гаразд, показуй, що залишити.

До цього набору я підібрала ще жардіньєрку, що припадала пилюкою  в коморі. Більше нічого цікавого в кімнаті не знайшлося.

Отак я стала щасливою власницею добряче підсмалених вінтажних меблів. Щоправда, жити мені й далі не було де.

— Пішли поки що до мене в кабінет, – повторив Анвар. – Треба дізнатися, хто це вчинив.

Двері в квартиру консьєржа він залишив відчиненими, підхопив пакети з моїми речами – вони досі лежали там, де я їх кинула – і ми рушили назад, до ліфта, що вів на поверхи. Десь там у Анвара був офіс.