Пролог і Глава 1

Пролог
Двадцять вісім років тому…

У притулку Милосердного, куди приходили народжувати найбідніші жінки міста, в ту ніч було тихо. У передпокої дитячої кімнати теж панувала тиша, яку порушувало лише хропіння ходжатки, що спала на кушетці біля входу. Жінка, що увійшла до дитячого куточка, ступала нечутно. Наблизившись до сплячої медички, вона витягла з кишені тоненьку пробірку і відсипала собі на руку дрібку її вмісту. Вдихнула тонкий, невагомий порошок, а потім, нахилившись впритул до обличчя ходжатки, різко дунула їй у ніс. Та зітхнула, але не прокинулася. Все! Вхід до куточка був вільний.

Відьма безперешкодно рушила далі.

У палаті перебувало двоє немовлят. Одне з них – квола дитина, чиє життя від народження висіло на волоску, – було донечкою відьми. Другу дівчинку – звичайнісінького підкидька – знайшли кілька годин тому на порозі притулку.

Жінка підійшла і уважно подивилася на обох дітей, оцінюючи їхній стан. Лікарем вона не була, але їй це було без потреби – відьомський дар таким як вона чудово заміняв освіту. Саме цей дар і привів її сюди в нічний час. Вона відчула, що донечка помирає, і поспішила до неї. Відчуття відьму не підвело: життя її коханої дівчинки відлічувало останні хвилини, ніжна дитяча душа могла відірватися від тільця в будь-який момент. Натомість маленька знайда була абсолютно здоровою, сповненою життєвих сил і, до того ж, виявилася дуже гарненькою.

Почуття несправедливості накрило жінку з головою. Чому її така жадана дитина жити не може, а ця нікому не потрібна знайда — живе? Відьма ще до пологів знала, що її дитя буде нежиттєздатним, але прийняти цей факт так і не змогла. Вона була вже не молоденькою, і це був її останній шанс на материнство. Тож тепер думала недовго. Її унікальний темний дар полягав у тому, щоб бачити душі й впливати на них. Вона, при потребі, навіть дорослу душу могла відірвати від тіла, а вже з новонародженою впоратися було зовсім не важко. Ось цим умінням вона і скористалася. Лише кілька хвилин знадобилося відьмі, щоб поміняти душі дівчаток місцями. Тіло знайди, сповнене жаги до життя, залюбки прийняло чужорідну суть. Чи закріпилася інша душа в хворому тілі, відьму не цікавило.

На ранок ходжатки повідомили жінці про смерть її дитини і нічого дивного не знайшли в тому, що невтішна мати, чиї груди переповнилися молоком, побажала удочерити покинуту дівчинку.

Так маленька знайда одержала ім’я Сальваріта і стала дочкою Маргіти Лоу. І лише одній Маргіті було відомо, що в тілі цієї дитини перебуває душа її справжньої доньки. А от чого вона не знала, так це того, що забрала з притулку не людське дитя, а драконяче. Адже поки дитина маленька, визначити приналежність до драконячого роду неможливо.

Глава 1

Я не я

Хто я? Питання б’ється в голові, болить, дошкуляє, муляє, чіпляється ще за одне, таке саме болюче. Воно, як і попереднє – де я? – залишається без відповіді. З’ясувати це жодним чином не вдається, хоча отямилася я вже доволі давно і мову оточуючих розумію. Що сталося, мені пояснили – я потрапила в автотрощу. Розказали і про невтішні наслідки: у мене важка травма голови з ураженням мовного центру, якихось там нервів, і амнезією. 

Дивно! Що таке амнезія я добре знаю, а от ім’я своє згадати не можу. Де я знаходжуся – також залишається загадкою. Нічого тут не впізнаю, а запитати не вдається. При спробі говорити з язика зривається щось, чого я й сама не розумію, а самостійно ніхто з оточуючих просвітити мене не здогадується. Лікарня? Медичний центр? Якби ж то я пам’ятала, як має виглядати хоч якась лікарня! Обладнання тут є і медики чергують постійно, а в іншому все – начебто звичайна кімната. Не моя, це точно. Хоча, як має виглядати моя кімната, я теж не пам’ятаю.

А ще не можу читати і писати. Це вже достеменно з’ясовано. 

Отже, хто я така невідомо нікому. Людина, жінка, на вигляд років тридцяти. От і все. Каліка на всю голову. Хоча руки й ноги на місці, рухатися можу. Синці зійшли, садна загоїлися. Мабуть, це вважається одужанням, бо більше лікувати мене не збираються. Сьогодні з кімнати зникло обладнання і медики зайшли попрощатися. Мене визнано фізично здоровою, а наслідки травми можна лікувати все життя  без особливого успіху. Так лікар і сказав. Щоправда, залишив наостанок флакон якихось пігулок і звелів приймати, якщо голова болітиме. При цьому ходжатка дивилася на мене з таким жалем, що я ледь не заплакала. А воно було б доречно – сльозу пустити, бо якщо я здорова, то мене звідси попросять. А куди йти? Я в навколишньому світі зовсім не орієнтуюся.

Роздуми перервав жіночий крик у коридорі:

— Забери цю гидоту з моїх очей, Анваре! Не хочу бачити її в своєму домі!

Це, безперечно, про мене. Я теж на себе в дзеркало дивитися не можу – така пика, хоч пацюків бий! Мало того, що на бік перекошена (через нерви, кажуть), так ще й одне око не відкривається. На лобі і на губі – сліди подряпин, про волосся вже й не кажу – висить нечісаною паклею.

Чоловічий голос намагається щось заперечити. Каже тихо, без крику, тому й не розібрати, що саме. А от жінка не стримується:

— І чути про неї більше нічого не хочу. Ми вже достатньо зробили, щоб заспокоїти твоє сумління!

— Моє сумління?! – чоловік не витримує і гарчить, як розлючений звір. – Ти забула, хто був за кермом?! Твоя мати, Сальваріто, збила нещасну жінку на тротуарі! А ти, замість того щоб викликати допомогу, кинулася тікати! Те, що ця раті знаходиться зараз тут, рятує не моє сумління, а твою дупу!

— Я злякалася! – заверещала Сальваріта. – До того ж ти сам зголосився перебрати на себе мій борг, а Рада погодилася! Це тобі призначили покарання! Я підтримувала тебе весь час, поки її лікували! Сьогодні лікарі визнали її здоровою, отже віддача нам більше не загрожує, і я не бажаю бачити це людисько у своєму домі!

— Доведеться! – гримнув чоловік. – Поки я не вирішу, що її можна відпустити, ти, драконице, скоришся моєму рішенню!