Випадок на цвинтарі

Була п'ятниця. На місто поступово опускався вечір, проте я прямував зовсім не додому, або на вечірні посиденьки з друзями, які з роками ставали все рідше, а тому довгоочікуванішими. Ні. Наразі я дуже турбувався тим фактом, що ось уже яку ніч до мене уві сні навідується моя покійна матір.

Минулий новий рік, на мій глибокий жаль, став останнім, на якому за святковим столом нам вдалося зібратися всією сім'єю – вже ближче до кінця січня батькові згубні звички, набуті на старості років, дали про себе знати. Це був справжній удар для матері, адже вона організовувала батьків похорон буквально за кілька днів до його чергового дня народження, а восьмого березня ми проводили 40 днів з дня його смерті. Колись життєрадісна й усміхнена мати потроху в'янула, і влітку вона, нажаль, знову возз'єдналася з батьком. В організації її похорону я зробив усе те саме, що й у похоронах батька. Але за єдиним винятком – я зовсім забув провести 40 днів, через завантаженість на роботі, і саме це я бачив причиною її частої появи в моїх снах.

На початку вересня темніє пізно. До наступу ночі, вважав я, цілком встигну з'їздити на цвинтар, що знаходиться в СМТ, де вона народилася – а це всього 61 кілометр від міста, – вшанувати її пам'ять, і навіть провести з нею деякий час, перш ніж повернуся додому до колишнього життя і вже котрі вихідні знову проведу за роботою.

Мій шлях простягався одеською трасою. Зазвичай п'ятничного вечора тут завжди багато охочих виїхати за місто на вихідні, через що нерідко створюються довгі затори. Добре, що сьогодні обійшлося без них. Дорога була відносно вільною, а із затримок я можу відзначити лише проїзд через посаду поліції. Незабаром я під'їхав до потрібного мені повороту, перелаштувався в правий ряд і звернув з головного шосе. Далі вже більш звивиста дорога вела безпосередньо до СМТ. Ще трохи і я буду на місці – а поки що сонце ще навіть не думає сідати за обрій.

Проїхавши стелу з назвою СМТ, що позначала в'їзд у селище, я непомітно для себе відволікся від повсякденних думок про своє рутинне життя і ненадовго вдався до спогадів про безтурботне дитинство, про проведені літні канікули разом з бабусею, і всіх пережитих емоцій разом зі своїми двоюрідними братами та сестрами. На жаль, останні роки поїздки сюди у мене пов'язані лише з вимушеними справами та вирішенням юридичних питань, і щоразу, як я виїжджаю звідси, я вкотре даю собі обіцянку повернутися як буде вільний час, щоб просто відпочити душею. Але це не той день, не сьогодні.

Дорогою я оглядав вулиці. Багато що залишалося незмінним з часів мого дитинства, але також багато що змінилося. Я добре пам'ятаю, як батько, коли відвозив мене до бабусі, об'їжджав численні ями, що траплялися на дорозі. За всі ті роки я встиг вивчити їхнє розташування напам'ять, і нехай дороги вже багато років як оновили, я досі за звичкою зменшую швидкість у тих місцях, де раніше мій батько об'їжджав вибоїни. Ось як тут, на крутому повороті за сто метрів після місцевої пожежної станції.

На цвинтар веде багато доріг, але я завернув через ту вулицю, де мешкають мої родичі – до яких я, на жаль, уже довгий час не заїжджаю у гості. І навіть сьогодні я проїду повз рідну огорожу з шиферу та високу вишню, під якою на лавці досі так любить збиратися місцева дітвора. Діти обернулися на мій автомобіль, коли я проїжджав повз них, припинивши гратися, і ще довго проводжали мене поглядом. Я неквапливо підібрався до кінця вулиці і біля меморіалу зробив останній поворот.

Я припаркувався на узбіччі і вирушив у потрібний мені ряд, що починався трохи правіше від перекошеного паркану – там, де біля входу росло дуже багато різнокольорових і високих люпинів.

Пробираючись між огорожами, я з подивом помітив, що на деяких могилах буквально виднілися сліди від людського взуття: квіти на могильному насипі були затоптані, а деякі хрести зовсім повалені горілиць, ніби тут щойно пройшов натовп мародерів, хоча вдалині виднілися лише самотні постаті людей похилого віку. Моє хвилювання щодо стану могил своїх рідних зростали щосекунди, тож я прискорив кроки.

Мої рідні спочивали біля високого кипарису, який завжди було видно здалеку, але окрім цього здалеку наразі було також помітно, що в середині, за огорожею, відбувається щось не те. Підходячи ближче, я розумів, що мої побоювання, на жаль, підтверджуються, і мене вмить переповнила злість від побаченого – розкидана навколо земля, уламки розбитої лампади, вінок прадіда був злегка погнутий і лежав практично за огорожею, а також дуже багато слідів від черевиків – очевидно комусь нітрохи не було соромно потоптатися по могилі мого прадіда. Злісно озирнувшись у пошуку цвинтарного сторожа, я був готовий зірватися на першій зустрічній людині, і добре, що в цей момент мені ніхто не потрапив під руку.

Я швидко збігав до автомобіля, взяв туристичну лопатку, віник, і почав наводити порядок, поглядаючи час від часу на всі боки, сподіваючись побачити того, хто це міг зробити. За час прибирання, я звернув увагу, що безлад більшої частини стосувався могили мого прадіда, що квіти, цукерки, вінки, лампади на могилах інших моїх рідних знаходилися на своїх місцях. Вочевидь, цвинтарем прогулювався якийсь пияка, спіткнувся, перевалився через огорожу і довго намагався підвестися, опоганюючи могилу мого прадіда. Можливо воно й ненавмисне, але відбиток на моїй душі ця подія залишила неприємний.

Все прибирання зайняло у мене трохи більше сорока хвилин. Я підмів віником землю, лопаткою вирівняв могильний насип, поправив квіти, підв'язав до огорожі вінок. А ось лампаду, що тріснула, довелося викинути – нову вже поставлю, як приїду сюди наступного разу.