8. Чай і тиша між словами

Я йду до них обережно, ніби кожен крок може щось зруйнувати. Квартира зустрічає теплом — не показним, а справжнім: світло на кухні, запах їжі, приглушені звуки міста за вікном. Тимофій радіє так щиро, що мені стає трохи соромно за власні сумніви.

— Ти прийшла! — радісно вигукує він і тут же починає тягти мене за руку до столу. — Тато, вона прийшла!

Олександр усміхається — уже інакше, ніж раніше. Спокійніше. Він накладає вечерю, ніяковіє, коли наші пальці випадково торкаються, і цей короткий дотик відгукується в мені теплом, яке я не поспішаю пояснювати.

Ми їмо, говоримо про дрібниці. Тимофій розповідає, як у школі вони вирізали сніжинки, як він чекає Новий рік, як мама колись пекла печиво у формі зірок. У цій розповіді немає жалю — лише факт, але я ловлю погляд Олександра й розумію: за простими словами стоїть багато невимовного.

— Я хочу вибачитися, — каже він раптом, уже без усмішки. — За вулицю. Я був грубий. Просто… день видався важкий, син вдома чекав. Я поспішав. Завжди поспішаю, коли йдеться про нього.

Він киває на сина, і в цьому жесті стільки ніжності, що в мене щось м’яко стискається всередині.

— Я розумію, — відповідаю тихо. І це правда.

Розмова тече неспішно. Між словами виникають паузи — не незручні, а теплі. Ми час від часу дивимося одне на одного трохи довше, ніж потрібно. Він підсуває мені чашку. Я поправляю серветку на столі. Невинні дрібниці, але саме з них, мабуть, і складається близькість.

І я раптом усвідомлюю: мені тут добре. Спокійно. Ніби я знаю їх давно, ніби цей вечір — не випадковість, а повернення до чогось забутого.

— А ти залишишся з нами на Новий рік? — раптом питає Тимофій, дивлячись прямо й без жодних вагань. — Не можна ж бути одній у свято.

Я завмираю. У кімнаті стає тихо. Олександр уже відкриває рота, щоб щось сказати, але я випереджаю його.

— Залишуся, — кажу несподівано навіть для себе.

Й у цю мить розумію: це рішення — не імпульс. Це вибір.