7. Дзвінок

Удома я довго не можу заспокоїтися. Навіть не скидаю пальто, але люто жбурляю телефон на стілець і починаю безцільно ходити кімнатою, ніби шукаю місце, де можна сховатися від власних думок. Смішно. Я сміюся з себе — коротко, нервово.

Хто так робить? Заходить у чужу квартиру, господарює на кухні, жартує невпопад і тікає, мов злодійка.

За хвилину вже лаю себе пошепки. За імпульсивність. За дурість. За те, що знову дозволила собі відчути щось тепле там, де не планувала.

І водночас це тепло нікуди не зникає.

Навпаки — розростається, лякаючи. Бо я знаю: я зробила щось правильне. Не зобов’язане, не продумане, не вигідне. Просто правильне. І саме це лякає найбільше — такі вчинки рідко минають без наслідків.

Я нарешті зупиняюся й запускаю руку в кишеню пальта.

Конверт.

Пальці стискають його, і мене накриває хвиля сорому. Я забула. Просто… забула. Віддати. Донести. Завершити те, заради чого взагалі туди пішла.

Відчуття провини тисне важко, але вдруге йти я не можу. Не сьогодні. Не після цього. Уявляю себе знову під тими дверима — і серце стискається.

Я кручу лист у руках. Він здається майже теплим.

Уперше з’являється спокуса — відкрити. Хоча б глянути. Ненадовго. Ніхто ж не дізнається.

І саме в цю мить дзвонять у двері.

Я здригаюся так, ніби мене впіймали на чомусь забороненому. Серце підскакує, долоня стискає конверт, і я повільно підходжу до дверей.

На порозі — він.

Світ на мить збивається з ритму. Ніби хтось різко вимкнув фоновий шум.

Він стоїть без поспіху, без різкості. Трохи розгублений. І… усміхнений. Не широко — так, ніби сам не впевнений, що має на це право.

— Здається, це ваше, — каже він і простягає мені пакетик із котячим кормом. — Ви забули.

Я дивлюся на нього, потім на пакетик — і на мить просто втрачаю дар мови.

— Як… — починаю й замовкаю. — Як ви мене знайшли?

Він усміхається трохи винувато, ніби сам не до кінця вірить у цю історію.

— Це окрема пригода, — каже. — Моя сусідка знизу… та сама, яку я сьогодні затопив. Вона вас упізнала, коли я спитав, чи не бачила, куди пішла дівчина що стояла тут з пакетом і… ну, з характером. Сказала, що ви точно з цього будинку. А далі — під’їзд зробив свою справу. Хтось згадав, на якому поверсі вас бачив, хтось — номер квартири. У нас тут, знаєте, інформація поширюється швидко.

Я кліпаю очима, намагаючись це переварити.

— Отже, ви… розпитували людей?

— Так, — просто відповідає він. — Бо мені було важливо вас знайти.

Я раптом сміюся — розгублено, щиро.

— Дякую, — кажу, забираючи корм. — Я сьогодні… вражаюче уважна.

— Помітив, — відказує він легко, з лукавим блиском в очах. — Слухайте… Я хотів вибачитися. За все одразу. І подякувати. Але ви так раптово зникли, що я не встиг.

Він на мить замовкає, ніби знову вагається.

— Може, зайдете до нас… на чай? Якщо це не надто дивно. Я живу тільки з сином.

Я дивлюся на нього, на конверт у своїй руці, на пакетик із кормом — і раптом розумію, що цей вечір уже давно вийшов з-під контролю.

— Добре, — кажу нарешті. — Чай — це не дивно.

І зачиняю за собою двері, ще не знаючи, що саме зараз зробила крок у щось значно більше, ніж просто випадкове знайомство.