6. Чужа кухня

Я опиняюся на чужій кухні так раптово, що не встигаю відчути ніяковість. Лише дію. Газ вимкнути. Каструлю зняти. Кришку — геть. Запах підгорілого ще тримається в повітрі, але вже не лякає.

— Вона не згоріла, — кажу більше собі, ніж комусь іншому. — Вона образилася.

Хлопчик дивиться на мене серйозно, а тоді раптом сміється — дзвінко, легко, так, ніби нічого страшного у світі взагалі не існує.

— Ти смішна, — констатує він. — Я Тимофій. А ти хто?

— Олена, — відповідаю автоматично, і це ім’я тут звучить якось інакше — простіше, тепліше.

— Тато казав, що не можна відкривати двері незнайомим, — діловито повідомляє Тимофій і одразу ж додає: — Але ти ж не зовсім незнайома. Ти ж допомагаєш.

Я ловлю себе на усмішці.

— Де у вас прихватки? — питаю.

— У шухляді. Третій зліва. А сміття — під мийкою. І сіль там, але тато завжди сипле забагато.

Він стоїть поруч і коментує кожен мій рух, ніби ми знайомі сто років. Розповідає, як тато зазвичай готує, що любить, що забуває, як завжди обіцяє не спалити кашу й майже завжди обманює. Я слухаю — і роблю щось просте з того, що бачу на полицях. Нічого особливого. Але аромат повільно витісняє гар і тривогу.

І разом із ним приходить дивний спокій.

Такий, якого в мене не було давно. Ні думок про місто, ні про зіпсоване пальто, ні про порожнечу. Лише тепла кухня, говірка дитина й відчуття, що зараз я — на своєму місці. Хоч це місце й зовсім не моє.

— Ти залишишся їсти? — питає Тимофій так просто, ніби відповідь очевидна.

Я відкриваю рот, щоб щось сказати, — і в цей момент повертається його батько.

Мокрий, з рушником на плечі, з втомленим обличчям людини, яка за п’ять хвилин прожила більше, ніж планувала. Він завмирає на порозі кухні.

Картина, мабуть, виглядає дивно: його син сміється, сперся ліктями на стіл; на плиті щось парує; а посеред усього цього — я.

Наші погляди зустрічаються знову.

Цього разу без напруги, але з чітким усвідомленням: що я тут роблю?

Мене накриває хвилею сорому — раптовою й гарячою. Я ставлю ложку, різко випрямляюся.

— Я… — починаю і гублюся. — Я вже йду.

— Вона врятувала кашу! — гордо заявляє Тимофій. — І сказала, що вона просто образилася.

Я хмикаю — різко, недоречно.

— Ну так, — кидаю, натягуючи пальто. — Треба ж іноді поводитися по-людськи. Хоча б у передсвяткові дні. Навіть якщо лицарство давно померло.

Слова звучать колючіше, ніж я хотіла. Це поганий жарт. Захисний. Я бачу, як чоловік зводить брови, ніби впізнає інтонацію, фразу, підтекст. Але пояснювати я не збираюся.

— Дякую, — каже він нарешті. Тихо. Без іронії.

Я киваю, не дивлячись, і виходжу. Майже тікаю. Сходами вниз, відчуваючи, як щоки палають, а серце б’ється надто швидко.

Я не знаю, чому мені так соромно.

Але знаю точно: ця чужа кухня чомусь залишила в мені більше тепла, ніж увесь цей вечір.