5. Коли двері відчиняються

Я стою перед потрібними дверима довше, ніж варто було б. Лист у кишені здається важчим, ніж хвилину тому. Уся ситуація раптом накриває своєю абсурдністю: доросла жінка з чужим дитячим листом, у темному під’їзді, напередодні Нового року. Що я скажу? «Добрий вечір, у вашої дитини випав лист до святого Миколая»? Звучить як початок незручної розмови або поганого жарту.

Я піднімаю руку — і майже стукаю, не голосно. Лише один удар. І різко, роблю крок назад. Мабуть, це була дурна ідея. Мабуть, краще повернутися додому, вже віднести своєму Левчику той клятий корм і вдати, що нічого не сталося.

І саме в цю мить двері відчиняються.

Різко. Майже впритул до мене.

На порозі стоїть він.

Я впізнаю його миттєво — раніше, ніж встигаю злякатися або розсердитися. Ті самі сірі очі. Та сама постава людини, яка завжди кудись поспішає. Навіть шрам біля брови — ніби хтось навмисне залишив мітку для пам’яті.

Повітря між нами густішає.

Він теж упізнає мене. Це видно одразу — у короткій паузі, у напрузі плечей, у тому, як погляд затримується на пів секунди довше, ніж потрібно. Ми мовчимо. Ні «добрий вечір», ні «вибачте». Наче слова раптом стали зайвими.

І саме тоді починається хаос.

— Олександре! — знизу, зі сходів, лунає пронизливий жіночий голос. — Ти мене знову топиш!

Запах гару б’є в ніс майже одночасно. Гострий, тривожний. Із глибини квартири вибігає хлопчик років шести — розпатланий, у великих шкарпетках, із переляканими очима.

— Тату! — кричить він. — Каша горить!

Чоловік — Олександр — розгублюється. Я бачу це чітко й без прикрас. Він робить крок назад, потім уперед, ніби не знає, за що хапатися першим. Квартира, сусідка, дитина, запах — усе навалюється одночасно.

Я не думаю.

Слова зриваються самі.

— Я допоможу, — кажу швидко, різко. — Ви — у ванну. Я — на кухню.

Він дивиться на мене так, ніби не впевнений, що правильно почув. Але часу немає. Хлопчик стоїть посеред коридору, сусідка вже підіймається сходами, а дим із кухні стає густішим.

Я проходжу повз нього, всередину квартири, ще не усвідомлюючи, що щойно переступила межу. Не лише поріг чужого дому — щось значно важливіше.

Лист у кишені торкається стегна.

І чомусь мені здається, що саме з цієї миті назад дороги вже немає.