3. Дорога додому

Я таки йду додому з пакетом мандаринів у руці. Купила їх не з радості — радше з упертості, ніби сам факт покупки мав щось довести. Що вечір усе ж святковий. Що я стараюся. Що ще не здалася остаточно.

Біля під’їзду темно. Вікна — чорні, сходи — в тіні. Світла немає. Я зупиняюся на мить, вдихаю холодне повітря й одразу відчуваю запах бензину й диму. Десь неподалік гуде генератор — рівно, монотонно, так, ніби саме місто бурмоче щось собі під ніс.

Усередині ще темніше. Ліфт, звісно, не працює. Я дивлюся на зачинені двері без жодної надії — просто для порядку — й рушаю до сходів.

П’ятий поверх.

Крок за кроком. Пакет із мандаринами тягне руку донизу, немов докір. Плечі ниють, ноги важчають, і кожен поверх здається довшим за попередній. Запах мандаринової шкірки змішується з сирістю під’їзду, і від цього стає ще сумніше.

Я думаю про те, як легко ми імітуємо свята. Купуємо правильні продукти, ставимо правильні прикраси, говоримо потрібні слова — і водночас залишаємося порожніми всередині. Наче достатньо виконати ритуал, і відчуття з’являться самі. Наче радість — це пункт у списку справ.

На четвертому поверсі зупиняюся перепочити. Спираюся на холодні перила, заплющую очі. Втома накочує хвилею — не лише в тілі, а й десь глибше. Таке відчуття, ніби я несу більше, ніж просто пакет і власну вагу.

Я машинально торкаюся кишені пальта.

Лист.

Він там — тонкий, паперовий, і чомусь здається теплішим за все довкола. Ніби зберіг у собі крихту чужого тепла, яке не згасло навіть у снігу. Я не дістаю його, не читаю, просто знаю: він поруч.

І від цієї думки стає трохи легше зробити наступний крок.

Я підіймаюся далі — повільно, вперто, з мандаринами, з утомою, з темрявою навколо. І з дивним відчуттям, що цього вечора я несла додому не лише фальшивий настрій у пакеті, а й щось інше. Щось, що ще не мало назви, але вже не здавалося випадковим.