2. Лист у снігу

Я ледь не зриваюся.

Взуття незручне — здається, натерла мозоль. Настрій паршивий, і навіть вогники зі снігом його не підіймають, а навпаки виглядають як насмішка. Зіткнулася з грубіяном, машина залила брудом світле пальто — і все це в один вечір.

Чим ще мене сьогодні здивує цей світ?

Я відходжу трохи осторонь, щоб не заважати потоку людей, і саме тоді помічаю його.

Конверт.

Він стирчить із купки снігу біля бордюру — білий, паперовий, абсолютно недоречний у цій сірій, поспішній реальності. Не реклама. Не квитанція. Не сміття, яке вітер випадково виніс із кишені.

Просто лист.

Я мимоволі сповільнюю крок. Навіть не одразу розумію чому.

Ну хто зараз пише паперові листи?

Люди проходять повз, не звертаючи на нього жодної уваги. Хтось мало не наступає, хтось обходить, навіть не опускаючи погляду. А я стою і дивлюся, відчуваючи дивне роздратування — ніби цей конверт тут зайвий так само, як і мої думки про свято.

Я могла б піти далі. І майже роблю це. Але все ж нахиляюся й піднімаю його, струшуючи сніг і бруд, що вже встигли пристати до паперу.

На конверті — дитячий малюнок. Кривуваті лінії, ялинка з великими кульками, казковий дідусь у червоному вбранні. Чи то Санта, чи то святий Миколай — не розбереш. Поруч — нерівні літери, виведені старанно, з надмірною серйозністю. Дитячою рукою.

Я хмикаю.

Навіть не знаю, кому тепер діти пишуть листи. Санта Клаус для нас ніби чужий, а в святого Миколая, здається, справ аж надто багато: приходити і шостого грудня, і двадцять п’ятого, а то ще й першого січня. Адже Дід Мороз тут тепер гість небажаний.

Я дивлюся на конверт ще кілька секунд — довше, ніж це має сенс. Усередині щось ледь помітно чинить опір. Раціональна частина мене вже готова сказати: не твоє, поклади назад, йди додому.

Та замість цього я ховаю лист у кишеню пальта.

Просто так. Без пояснень. Навіть собі.

І лише зробивши кілька кроків, ловлю себе на думці, що цей паперовий конверт чомусь важить більше, ніж мав би. Наче я підняла не чужий лист, а щось давно забуте — крихке, незручне й надто щире для цього вечора.

І раптом стає трохи зрозуміліше, чому він паперовий.

Коли ж ми навчилися ховати цю дитячу віру так глибоко, що самі перестали вірити, ніби вона ще жива?