Довгоочікуваний вівторок

І ось настав вівторок.

Вона прокинулася досить рано й почала збиратися. Збори затягнулися, адже дівчина дуже хвилювалася, чи нормально виглядає. До того ж довго не могла вибрати одяг. Сама не знала чому, але почувалася розгубленою, а все валилося з рук.

Він тим часом теж нервував, бо хотів мати якнайкращий вигляд. Проте зібрався досить швидко. О 12:00 він сів на автобус, який їхав до її гуртожитку, а вже о 12:50 був на місці. Хлопець дуже переживав, хоча й сам не розумів чому. Ніби звичайна прогулянка, а хвилювання було неймовірним. На годиннику вже пробило 13:00, і тут із гуртожитку вийшла вона. Дівчина була красива, мов місячне сяйво. На ній була тепленька чорна сукня, а зверху — чорний піджак. Її погляд був чарівним, вона сяяла, наче зірка. Побачивши її, хлопець аж подих затамував від захоплення. Настільки вона була чарівною! Усі його переживання враз зникли.

Тим часом дівчина вже підійшла до нього.

— Привіт! — радісно сказала вона.

— П… при… привіт. — заїкався він.

— Ну що, пішли?

— Дд… да. П… піш… пішли, — знову заїкнувся хлопець.

— Може, поїдемо в центр автобусом?

— Добре.

— О! Ось і автобус! — вигукнула вона. — Пішли сядемо!

Вони зайшли в автобус, але майже всі місця були зайняті. Вільними залишалися лише два, розташовані одне біля одного. Тож вони сіли поруч. В автобусі було дуже тісно й тепло. Вони сиділи настільки близько, що між ними майже не залишалося вільного простору. Дорога до центру мала зайняти цілу годину.

Автобус рушив, і дівчину почало хилити на сон. Вона вже дрімала, аж раптом поклала голову йому на плече. Хлопець збентежився й подумки промовив: «Вона заснула!? Заснула в мене на плечі!!?». Він був неймовірно радий і навіть трохи почервонів від того, що дівчина, у яку він закоханий, спить у нього на плечі. Поки вона відпочивала, він увесь час дивився на неї й думав: «Яка ж вона красива». Трохи згодом знову промовив подумки: «Вона так мило спить. Така мила, ну така вже мила. Наче киця, яка заснула у теплі. Вона неймовірна. Жаль, що не моя».

Доки він літав у своїх думках, дівчина вже прокинулася.

— Ой! Я що, заснула?

— Так, ти заснула.

— Як так?

— Не знаю. Напевно, ти не виспалася вночі або тебе закачало в автобусі.

— Та ні, я вночі добре спала. Напевно, просто зігрілася, і мене зморило на сон.

— Напевно, й так.

— До речі, у тебе важка голова, — жартома промовив він.

— Ой, як. Не знала.

— Та я жартую. Ти легка, як пір’їнка.

— Не вигадуй. Я не легка.

— Легка-легка.

— Та ні.

— Та так.

— А ти звідки знаєш? Звідки знаєш, що я легка?

— Просто думаю, що легка, і все.

— Просто думаєш, значить? Погано думаєш. Я не легка.

— Хочеш, перевірю, легка ти чи ні?

— Як?

— Вийдемо на зупинці тоді побачиш.

І тут автобус уже під’їхав до зупинки.

— Ось і зупинка, — сказав він.

— Ага, — відповіла вона. Проте дівчина ніяк не могла зрозуміти, що ж він задумав. Як саме збирається перевіряти, легка вона чи важка?

Вони вийшли з автобуса, і вона сміливо запитала:

— Ну що? Як перевірятимеш?

— Зараз побачиш.

— Дивлюся. Ну і як?

Він раптом узяв її на руки.

— Ти що робиш?!

— Ну от! Кажу ж, що легка!

Хлопець почав крутитися разом із нею.

— Що ти робиш!!? Відпусти! Відпусти мене! радісно кричала вона, теліпаючи ногами.

— Тобі не подобається?

— Та не те щоб не подобалося. Але ж тобі важко! Я важка!

— Хто сказав, що ти важка? Ти зовсім не важка, ти дуже легенька. — відповів він і почав крутитися ще швидше.

За цей час вона пережила цілу гаму емоцій. Спочатку була здивована й навіть налякана. У голові промайнула думка: «Що!!? Він узяв мене на руки? Я в нього на руках!!? Що він задумав?!». Згодом страх почав минати, і вона подумала: «Нічого собі, який він сильний! Я в шоці, як він мене підняв. Я думала, що ніхто не зможе мене піднести». Коли хлопець почав крутитися разом із нею, вона в душі раділа, як мала дитина. Хоча й не показувала цього, а навпаки, кричала: «Що ти робиш!!? Відпусти мене!». Коли він почав крутитися ще швидше, дівчина вже нічого не казала, а просто раділа й кричала, наче маленька дівчинка.

Тим часом хлопець був неймовірно радий. Його переповнювали емоції, а на обличчі з’явилася щира усмішка. Йому подобалося бачити її такою, навіть якщо вона й намагалася приховати, що їй весело. Зрештою він зупинився, але все ще тримав її на руках

— Ну от бачиш, ти легенька.

— Ну-ну, як знаєш.

— До речі, вибач за запитання, але ти скільки важиш? 50–60кг?

— 65.

— Та ти пір’їнка! — сказав він.

— Ти зараз серйозно?

— Ну так. Це сама норма. Навіть мало.

— Ти жартуєш. Може, й норма, але не мало. Це достатньо багато.

— Та ні, ти легка. Я вже казав і ще скажу, що ти для мене легка.

«Так-так, легка, аякже», — подумки промовила вона. Вона розуміла, що він так каже, аби вона не переймалася через свою вагу, але їй було ніяково, що він тримає її на руках. Вона почувалася винною й думала, що йому важко. Насправді ж йому було досить легко тримати її, адже він був у хорошій формі й мав дуже сильне тіло.

— Так що я все ж таки правий і довів, що ти не важка, — згодом хлопець додав.

— Та-да, ти правий. Най буде так.

— Ти образилася чи що?

— Та ні. Все добре, — відповіла вона, відвернувши голову.

Він поставив її на землю й сказав:

— Вибач.

— За що вибачаєшся?

— Вибач, якщо я щось не те сказав чи образив. Я не хотів нічого поганого сказати. Просто хотів довести, що ти не важка, щоб ти не переймалася через свою вагу. Ти справді дуже легенька.

— Та все добре. Я розумію. Все гаразд. Не вибачайся.

Після хвилини тиші вона сказала: