Чотири дні очікування

Наступного дня він прийшов у те саме кафе з надією, що зустріне її, але її там не було. Так юнак ходив три дні поспіль, проте вона так і не приходила.

На четвертий день він знову сидів у тому самому кафе, за столиком, де вони сиділи під час першої зустрічі. І тут відчинилися двері. Зайшла вона!

Побачивши знайомого хлопця, дівчина підійшла привітатися.

— Привіт!

— Привіт!

— Я сяду?

— Звичайно, сідай.

Дівчина почала діставати зошити та книжки для навчання, а він просто сидів.

— Ти не навчаєшся? — запитала вона.

— Та я вже зробив усю домашку, — відповів він.

— Ясненько.

Тут юнак запитав:

— Ти ж навчаєшся в університеті ****?

— Так. А що?

— Та бачив тебе пару разів там.

— Ти також там навчаєшся?

— Ага.

— То ми, виходить, колеги! — засміялася вона.

— Виходить, що так.

— А на кого вчишся?

— На вчителя фізкультури.

— Прикольно. От у мене в школі завжди були погані оцінки з фізкультури. Хоча я сама спортсменкою була.

— А як так? Ти спортсменка й мала погані оцінки з фізкультури?

— Ну, я дванадцять років танцями займалася. Але шкільні нормативи мені давалися важко.

— Ого, дванадцять років! — здивувався він. — Ну, ти молодець!

— Да-да.

— А ти на кого навчаєшся? — запитав хлопець.

— На вчительку початкових класів.

— Любиш малих дітей?

— Обожнюю їх!

— Діти справді прекрасні.

— Ага.

— Чому саме початкові класи? — поцікавився він.

— Я ще з дитинства мріяла бути вчителькою, от і вирішила здійснити свою мрію. А чому саме молодші класи — так уже вийшло. Я не знала, який предмет обрати, щоб стати вчителькою-предметницею. Роздумувала над тим, щоб піти навчатися на вчительку інформатики, але початкові класи мені більше до душі.

Хлопець був захоплений її історією. Він навіть не знав, що сказати, настільки цікаво вона розповідала.

— Ну, якось так, — додала вона.

— Ти молодець! Молодець, що здійснюєш свою мрію.

— А ти? Чому вирішив навчатися на вчителя фізкультури?

— Та я не знав, куди вступати. Батьки хотіли, щоб я пішов на програмування або займався професійним спортом, адже я шість років ходив на бокс. Але через травму, яку отримав на одному зі змагань, більше не можу ним займатися. А програмування — не моє, не до душі мені. І тут я подумав: чому б не піти на вчителя фізкультури? Якраз у моєму місті є педагогічний університет, тож нікуди переїжджати не потрібно. От я і тут.

— Вау! Ти займався боксом? Це дуже-дуже класно! Шість років — це багато. Молодець!

— Дякую.

— До речі, мої батьки теж хотіли, щоб я пішла на програмування. Мене навіть до Німеччини хотіли відправити, щоб я там навчалася.

— Так чому ти не поїхала до Німеччини?

— Я Україну не покину. Навіть якби й поїхала туди, то почувалася б чужою: нічого не знала б — ні мови, ні місцевості, нічого. А в Україні, у цьому районі, я знаю всіх і все.

— Розумію. Бути самому на чужині — це справді не дуже добре, але й в Україні жахливо бути.

— Ну так. Але що поробиш? Таке життя.

— Та да.

Після хвилинної тиші дівчина запитала:

— До речі, ти на якому курсі?

— На другому.

— О, я також.

— Класно.

— То виходить, ми однолітки? Тобі скільки років?

— Скоро буде 19. А тобі?

— Теж скоро 19 буде.

— А коли?!

— 24 листопада. А в тебе?

— 14 листопада.

— Прикольно. То ти на десять днів старший,— посміхнулася вона.

— Ага.

Далі вони сиділи й говорили про навчання, а також трохи розповідали про себе. Дівчина подобалася йому дедалі більше.

На годиннику було вже 16:50. Вони просиділи разом десь півтори години.

І тут вона сказала:

— Мені вже потрібно йти.

— Вже йдеш?

— Так.

— Добре тоді. Щасти!

— Дякую.

Вона почала збиратися, щоб виходити, але тут він запитав:

— Даси свій номер телефону?

— Звичайно.

Вона записала свій номер на листочку, а в кінці написала своє ім’я. Залишивши листок на столі, дівчина пішла.

Він узяв його в руки, прочитав написане й сказав: «****… Ось як її звати. Гарне ім’я. Дуже гарне»