Вічність

Кулон продовжував світитися.
Але цього було недостатньо.
Золоте світло слабшало, а дихання Еліс ставало дедалі тихішим.
— Вона згасає, — прошепотіла Хелен.
Девід дивився на неї, не відриваючи погляду.
І раптом згадав рядок зі стародавніх письмен.
Кров спадкоємця.
Кров вампіра.
— Вона повинна випити крові, — сказав він.
Марк зблід.
— Ти впевнений?
— Ні.
Девід подивився на кулон.
— Але іншого шансу в нас немає.
Він без вагань провів нігтями по власній руці, розриваючи шкіру.
Кров виступила миттєво.
— Девіде, — тихо сказала Хелен, — якщо це не спрацює…
— Воно має спрацювати.
Він підніс руку до губ Еліс.
Спочатку нічого не відбувалося.
А потім її губи ледь ворухнулися.
Вона зробила перший ковток.
Другий.
І раптом усе навколо ніби зникло.
Девід почув її вдих.
Хрипкий.
Голодний.
Майже незнайомий.
Еліс різко вдихнула й розплющила очі.
Червоні.
Не людські.
Вони світилися в напівтемряві, відбиваючи золоте світло кулона.
Девід завмер.
Марк і Хелен теж не могли поворухнутися.
Еліс дивилася на них, нічого не розуміючи.
Її дихання було важким.
Вона торкнулася власного обличчя.
— Що… зі мною?
Девід не відповів одразу.
Він просто дивився на неї.
На її очі.
На кулон, який тепер світився рівним золотим світлом.
На рану, яка просто на очах починала затягуватися.
І зрозумів.
Вона вижила.
Але більше не була людиною.
Еліс підняла погляд на нього.
— Девіде…
Він обережно взяв її обличчя в долоні.
— Я тут.
— Я… помирала?
— Так.
Вона насилу проковтнула.
— А тепер?
Девід усміхнувся крізь сльози.
— Тепер ти житимеш.
Еліс подивилася на нього своїми червоними очима.
— Як ти?
Він кивнув.
— Як я.
Вона заплющила очі, намагаючись усвідомити сказане.
Вампір.
Клани.
Кулон.
Пророцтво.
І тепер…
вона сама стала частиною цього світу.
Девід притиснув її до себе.
І в ту мить для нього більше не існувало ні замку, ні кланів, ні старійшин, ні війни.
Нічого.
Тільки вона.
Він дивився на дівчину, яка випадково відкрила таємну кімнату й перевернула його багатовікове життя.
Колись він думав, що прожив достатньо.
Що його існування — це нескінченна низка століть, які нічого не означають.
А тепер уперше зрозумів:
його світ не починався до Еліс.
Наче все, що було до неї, лише вело його до цієї миті.
Девід притулився чолом до її чола.
— Тепер у нас є вічність.
Еліс тихо усміхнулася.
— Це звучить страшно.
— Для мене — ні.
Він поцілував її.
За їхніми спинами Марк і Хелен мовчки переглянулися.
Бо вони обоє розуміли те, чого ще не усвідомлювала сама Еліс.
Полювання закінчилося.
Але разом із ним народилася нова історія.
І тепер у Девіда та Еліс справді була ціла вічність, щоб її написати.