Життя чі смерть

За спиною Еліс пролунав сміх.
Низький. Холодний.
Вона різко обернулася — і побачила вампіра, який уже стояв зовсім поруч.
Він загнав її в кут.
— Нарешті, — прошепотів він, дивлячись на кулон.
Еліс відступила, але за спиною була лише кам'яна стіна.
— Не чіпай мене.
Він усміхнувся.
— Мені потрібен лише кулон.
Девід почув її голос.
— Еліс!
Він рвонув до неї, але кілька вампірів схопили його одночасно.
— Відпустіть мене!
Девід боровся з ними, але їх було надто багато.
Майк продовжував битися, відбиваючи одного нападника за іншим.
Хелен лежала неподалік без свідомості.
А Еліс залишилася сама.
Вампір простягнув руку до кулона.
— Подивимося, що ти приховуєш.
Його пальці торкнулися ланцюжка.
Наступної миті пролунав крик.
— АААА!
Його рука спалахнула.
Шкіра почала чорніти просто на очах.
Вампір відсмикнув її, але було пізно.
Давня магія вже проникла в нього.
Він кричав, падаючи на коліна.
— Що це?!
Еліс притиснулася до стіни, не в змозі поворухнутися.
Темне полум'я пробігло по його тілу.
За кілька секунд від нього залишилася лише купка попелу.
У залі запала моторошна тиша.
Ніхто не рухався.
Навіть Девід завмер.
Вони всі щойно побачили неможливе.
Кулон сам захистив свою носійку.
Але перед тим як розсипатися на попіл, вампір встиг зробити останній рух.
Його рука ковзнула по Еліс.
Гострий край кігтя розсік шкіру на її шиї.
Еліс навіть не одразу зрозуміла, що сталося.
А потім відчула тепло.
Кров.
Вона торкнулася шиї пальцями.
На них залишилася червона пляма.
— Девіде…
Її голос був ледь чутним.
Ноги підкосилися.
Вона впала на кам'яну підлогу.
— ЕЛІС!
Девід вирвався.
Він рухався так швидко, що ніхто не встиг його зупинити.
За мить він уже був поруч.
Впав на коліна й підхопив її на руки.
— Ні… ні, ні, ні.
Він притиснув долоню до її шиї, намагаючись зупинити кровотечу.
— Подивися на мене.
Еліс ледь розплющила очі.
— Я… тут.
— Не заплющуй очі.
Його голос тремтів.
Вперше за століття.
— Девіде…
— Я тут.
Він притиснув її до себе.
— Ти не смієш мене залишати.
Її очі знову заплющилися.
— Еліс!
Девід зблід.
— Ні. Відкрий очі.
Майк нарешті добіг до них.
— Девіде…
— Допоможи їй!
— Треба перев'язати рану.
— Зроби щось!
— Я намагаюся!
Девід не чув нічого навколо.
Він бачив лише її.
Її бліде обличчя.
Кров на його руках.
Її майже нечутне дихання.
А потім один із вампірів, що залишилися, відступив.
— Він убив одного з наших…
Інший подивився на купку попелу.
— Це не людина.
Страх поширився між ними швидше за будь-який наказ.
Один за одним вони почали відступати.
А потім побігли.
Вони залишили замок.
Не тому, що програли битву.
А тому, що вперше зрозуміли:
кулон не дозволяє нікому забрати свою носійку.
Девід цього навіть не помітив.
Він тримав Еліс на руках.
— Будь ласка…
Його голос зламався.
— Тільки не ти.
Він притулився чолом до її чола.
— Ти сказала, що кохаєш мене.
Сльоза скотилася по його щоці.
— Тож не смій забирати свої слова назад.
Еліс ледь ворухнула губами.
— Я… кохаю…
Девід завмер.
— Що?
Вона ледве чутно прошепотіла:
— Тебе…
І знову втратила свідомість.
— Еліс!
Він притиснув її до грудей.
А на її шиї кулон знову спалахнув.
Цього разу — не гарячим червоним.
А м'яким золотим світлом.
Девід подивився на нього.
І вперше зрозумів:
кулон не просто захищав Еліс.
Він реагував на її кров.
На її біль.
На її душу.