тільки у двох

Цього вечора Девід знову влаштував для Еліс вечерю.
Нічне місто мерехтіло за панорамними вікнами, на столі горіли свічки, а навколо панувала тиша, якої їм так часто бракувало.
Еліс довго збиралася з думками.
— Девіде…
— Мм?
Вона взяла його за руку.
— Я хочу тобі дещо сказати.
Він уважно подивився на неї.
— Я кохаю тебе.
На кілька секунд Девід просто завмер.
Наче ці слова вдарили сильніше за будь-яку зброю.
Потім він підвівся, підійшов до неї й поцілував.
Цього разу в його поцілунку вже не було стриманості.
Він обійняв її, притягуючи ближче, а потім на мить відсторонився.
Його голос став хрипким:
— Якщо ти зараз не відсторонишся, Еліс, я вже не зупинюся.
Вона дивилася йому в очі.
Серце шалено калатало.
Але вона лише прошепотіла:
— Я не хочу відсторонюватися.
Девід знову поцілував її.
Усе навколо перестало мати значення.
Вони залишилися лише вдвох — без кланів, пророцтв, стародавніх письмен і небезпеки, яка чекала за дверима.

Він вже не стримував себе, він цілував її страсно і шепотів їй в губи 
Девід цілував її, поклав на шовкові простирадла, це було кохання , повільне , він ніби вивчав її, кожен її вигин, кожне зітхання.

Еліс заплющувала очі від задоволення, шепотіла його ім'я, крім них зараз не існувало нікого.

Вона малювала візерунки на його тату.

Він тихо засміявся.
— Ти навіть зараз досліджуєш мої руни?
— Не можу втриматися. Я ж археолог.
— Звісно.
Вона притулилася до нього ближче.
Усе інше розчинилося в темряві.
Її тихий сміх.
Його шепіт.
Тепло їхніх обіймів.
І відчуття, що вперше за весь цей час їм не потрібно ні від кого тікати й нічого нікому доводити.