Час

 Час раптом почав летіти.
Здавалося, ще вчора Еліс сиділа в тому старому замку й не знала, що приховують його стіни.
 А тепер її життя складалося з абсолютно божевільного розкладу.
Вранці — університет.
Лекції, пари, конспекти, розмови з Анною та Стеф, які щоразу намагалися випитати ще більше про загадкового Девіда.
Після занять — бібліотека.
 Еліс годинами копирсалася в архівах, переглядала старі рукописи, дисертації та праці з історії стародавніх релігій.
Вона шукала будь-яку згадку про переродження душ, забуті клани та символи, які бачила на татуюваннях Девіда.
А ввечері…
Вечори були їхніми.
 І саме вони стали найкращою частиною її нового божевільного життя.
Іноді Девід забирав її просто після бібліотеки й вони довго гуляли містом.
Іноді вони вечеряли в тихому ресторані.
 А іноді просто сиділи разом у його номері, говорили годинами, сміялися й сперечалися через якусь дрібницю.
Девід поступово перестав намагатися вразити її.
Йому вже не потрібно було.
Еліс сама почала шукати його погляд.
Сама сідала ближче.
Сама іноді брала його за руку.
І кожного разу Девід приховував усмішку, хоча Хелен чудово бачила, наскільки він щасливий.
 Але поки Еліс жила цими моментами, на плечах Девіда лежав зовсім інший світ.
Його бізнес.
Сотні людей, які чекали рішень.
Телефонні дзвінки.
Переговори.
Справи клану.
І старійшини.
Особливо старійшини.
 Після того як Девід, Майк і Хелен фактично зламали захист їхньої бібліотеки й викрали письмена, довелося витратити чимало часу, щоб не перетворити цей вчинок на повномасштабний конфлікт.
— Ти розумієш, що ми могли просто постукати? — одного вечора зауважила Хелен.
Майк скептично подивився на неї.
— Ми пробували.
— Ти пробував?
— Я подумав про це.
Хелен закотила очі.
Девід навіть не підняв погляду від документів.
— Досить.
Він виглядав виснаженим.
Але щойно Еліс входила до кімнати, його обличчя змінювалося.
Наче весь тягар останніх днів на кілька хвилин зникав.
Та найбільше його турбувала не робота.
Еліс.
 За її пересуванням стежили.
Охорона була поруч постійно.
Кожна поява незнайомого вампіра в місті перевірялася.
Кожен дивний сигнал змушував Девіда діяти.
Кілька кланів усе ще шукали кулон.
І він чудово розумів: вони не зупиняться.
Одного вечора Еліс сиділа поруч із ним на дивані й переглядала записи.
— Ти знову працюєш?
— Так.
— Ти взагалі відпочиваєш?
— Коли ти поруч.
Вона усміхнулася.
— Це була дуже гарна відповідь.
— Я старався.
Еліс поклала голову йому на плече.
Девід відклав документи.
На кілька хвилин він дозволив собі забути про все.
Про старійшин.
Про клани.
Про бізнес.
Про кулон.
 Але десь глибоко всередині він знав:
цей спокій не триватиме вічно.
 Бо вони все ще не знали, ким насправді була Еліс у своєму минулому житті.
 І поки вона шукала відповідь у людських архівах, у старому замку Девід із Майком та Хелен шукали її в місцях, про які люди навіть не знали.
А десь далеко вже рухався хтось, хто знав про пророцтво значно більше за них.