Час закінчується

Напад вдалося відбити.
Троє вампірів ворожого клану зникли так само швидко, як і з'явилися.
Але Девід, Майк і Хелен чудово розуміли: це був лише початок.
Вони зібралися в одному з тихих приміщень будівлі, поки Еліс залишалася під охороною.
Телефон Майка задзвонив.
Він відповів.
— Так?
Кілька секунд слухав.
Його обличчя поступово стало похмурим.
— Зрозумів.
Він завершив дзвінок.
— Старійшини?
Майк кивнув.
— Вони сказали, що їм потрібен ще час.
Девід різко підняв голову.
— Скільки?
— Не сказали.
— Чудово.
Хелен схрестила руки на грудях.
— Вони хочуть переконатися, що доступ до бібліотеки не порушить старі угоди.
— А поки вони думають, — холодно відповів Девід, — інші клани вже рухаються сюди.
Майк кивнув.
— Саме так.
Усі троє замовкли.
Вони знали, що ті троє, які напали сьогодні, були лише найшвидшими.
Вони першими відчули кулон.
Першими дісталися Ванкувера.
Але тепер інформація розлетілася.
Інші клани вже знали, що реліквія знову з'явилася.
І що вона має носія.
Людину.
Дівчину, яка навіть не знала правил їхнього світу.
— Скільки часу? — запитала Хелен.
Майк подивився на телефон.
— Якщо судити за повідомленнями… доба. Можливо, менше.
Девід повільно стиснув кулак.
— Нам не можна чекати.
— Згоден, — сказав Майк.
Хелен подивилася на Девіда.
— Але якщо ми проникнемо до бібліотеки без дозволу старійшин, це може спричинити ще один конфлікт.
— А якщо ми нічого не зробимо, — відповів Девід, — конфлікт почнеться незалежно від нашого рішення.
Майк важко видихнув.
— Отже, маємо два варіанти.
— Які?
— Чекати й сподіватися, що старійшини відкриють бібліотеку до прибуття інших кланів.
Хелен продовжила:
— Або знайти спосіб отримати інформацію самостійно.
Девід подивився в бік дверей, за якими була Еліс.
— Є ще третій варіант.
Майк і Хелен одночасно подивилися на нього.
— Який?
— Ми вивеземо Еліс із Ванкувера.
Майк похитав головою.
— Вони відчують кулон.
— Знаю.
— Тоді куди?
Девід не відповів.
Він чудово розумів, що без відповідей зі стародавньої бібліотеки вони фактично діють наосліп.
Але залишатися тут теж було небезпечно.
За кілька годин до них могли прибути нові клани.
А за кожною новою групою буде наступна.
І тоді Ванкувер стане полем битви.
Девід провів рукою по обличчю.
— Нам потрібен час.
Хелен тихо сказала:
— Саме його в нас і немає.
У цей момент двері відчинилися.
Еліс стояла на порозі.
Бліда, але вже без паніки.
Вона почула останні слова.
— Що відбувається?
Девід подивився на неї.
Він не хотів її лякати.
Але брехати більше не міг.
— Інші клани вже знають, де ти.
Еліс завмерла.
— І вони сюди їдуть?
— Так.
— А старійшини?
— Потрібен ще час.
Еліс подивилася на всіх трьох.
— Скільки?
Девід відповів чесно:
— Ми не знаємо.
Вона опустила погляд на кулон.
Тепло знову пробігло по її шкірі.
І цього разу Еліс не відсахнулася.
Вона лише тихо сказала:
— Тоді нам потрібно щось робити.
Девід подивився на неї з подивом.
Ще кілька днів тому вона хотіла лише втекти від нього.
Тепер сама стояла посеред їхнього світу й була готова слухати.
Він зробив крок до неї.
— Саме це ми й зробимо.
Бо тепер часу справді не залишалося.