Полювання

Їхній поцілунок закінчився лише кілька секунд тому.
Еліс усе ще стояла поруч із Девідом, трохи ніяковіючи й усміхаючись.
І саме тоді за їхніми спинами пролунав шум.
Ледь чутний.
Металевий скрегіт.
Крок.
Девід миттєво змінився.
Його усмішка зникла.
Він різко повернув голову.
— Еліс, не рухайся.
— Що?..
Вона не встигла договорити.
Кулон на її шиї раптом розжарився.
— Ай!
Еліс схопила його рукою.
Шкіру під прикрасою обпекло так, ніби до шиї приклали розпечене залізо.
Очі Девіда спалахнули зеленим.
— Вони тут.
— Хто?
— Ворожий клан.
Він швидко оглянув дах.
Його слух уловлював те, чого Еліс не могла почути.
Чуже дихання.
Рух.
Кілька сердець.
— Скільки?
— Не знаю.
Девід узяв її за руку.
— Слухай мене уважно.
Його голос був спокійним, але в ньому не залишилося й тіні жарту.
— Ти зараз телефонуєш Хелен.
— А ти?
— Я залишаюся тут.
— Ні.
— Еліс.
Він подивився їй прямо в очі.
— Ти не втручаєшся. Не намагаєшся допомогти. Не виходиш, поки Хелен не скаже, що безпечно.
— Але…
— Жодних «але».
Він швидко дістав телефон і передав їй.
— Дзвони Хелен.
Еліс набрала номер.
— Хелен? Тут…
— Я знаю, — пролунало у слухавці. — Майк уже їде. Ми будемо за хвилину.
Еліс озирнулася.
— Але де мені сховатися?
Девід показав у бік старої частини даху.
— Там є горище для голубів. Іди туди.
— Це серйозно?
— Дуже.
— А ти?
Девід уже відходив від неї.
— Я знайду тебе.
— Девіде…
Він обернувся.
— Довірся мені.
Еліс стиснула телефон і побігла.
Вона ледве встигла сховатися за старими дерев'яними дверима горища, як на даху щось із силою врізалося в металеву конструкцію.
Гуркіт рознісся над містом.
Еліс прикрила рот рукою.
Серце шалено калатало.
А десь зовні пролунав голос Девіда.
Холодний.
Небезпечний.
— Ви зробили велику помилку.
У цей самий момент Майк і Хелен мчали до них.
Надлюдська швидкість перетворила дорогу на кілька хвилин у лічені секунди.
— Вона з Девідом? — запитав Майк.
— Була.
— Це мені не подобається.
Хелен різко зупинилася біля будівлі.
— Я відчуваю кулон.
Майк подивився вгору.
— Тоді вони вже знайшли її.
— Або намагаються.
Вони одночасно рвонули на дах.
Еліс сиділа в маленькому горищі, притулившись спиною до стіни.
Навколо були старі дерев'яні балки, пил і кілька порожніх голуб'ятників.
Вона намагалася не дихати надто голосно.
Знизу лунали удари.
Крики.
Потім — тиша.
Еліс заплющила очі.
Їй хотілося вірити Девіду.
Але вперше вона по-справжньому зрозуміла, що означало його попередження.
За нею справді полювали.
І цього разу це була не страшна історія про стародавні клани.
Це відбувалося просто зараз.
А кулон на її шиї знову почав пульсувати.
Наче попереджав її:
вони зовсім близько.