Нарешті

Цього разу Девід зробив усе інакше.
Жодних дорогих подарунків.
Жодних загадкових натяків.
Жодних спроб вразити її своїми можливостями.
Він просто запросив Еліс на побачення.
І привів її на дах одного з найвищих хмарочосів Ванкувера.
Сонце повільно опускалося за обрій, забарвлюючи небо в золоті й рожеві відтінки. Унизу мерехтіло місто, а навколо них шумів вечірній вітер.
Еліс підійшла до краю оглядового майданчика й завмерла.
— Вау…
Девід усміхнувся.
— Це достатньо просто?
Вона повернулася до нього.
— Якщо ти зараз скажеш, що весь цей хмарочос належить твоїй родині, я піду.
— Не належить.
— Добре.
— Але я можу його купити.
Еліс закотила очі.
— Девіде!
Він засміявся.
— Жартую.
— Не смішно.
— Трохи.
Вона все ж усміхнулася.
І це було саме те, чого їм обом так не вистачало останніми днями.
Спокою.
Вони говорили про все підряд.
Про університет.
Про археологію.
Про її подруг.
Про те, як Майк примудряється жартувати навіть тоді, коли їм загрожує смертельна небезпека.
Девід розповідав історії зі свого минулого, але цього разу без страшних подробиць і без таємничого тону.
Еліс сміялася.
Він дивився на неї й теж усміхався.
— Знаєш, — сказала вона, — ти зовсім не такий, яким я тебе уявляла.
— А яким ти мене уявляла?
— Зарозумілим.
— Я зарозумілий.
— Холодним.
— Це теж правда.
— Нестерпним.
— Тут я вже ображений.
Еліс засміялася.
— І трохи божевільним.
— Оце вже наклеп.
— Ти вампір, якому кілька століть, і ти намагаєшся залицятися до двадцятитрирічної студентки, даруючи їй прикраси вартістю з квартиру.
Девід похитав головою.
— Я вже виправився.
— Побачимо.
Вони замовкли.
Сонце майже зникло за горизонтом.
Вітер ворушив волосся Еліс.
Девід дивився на неї кілька секунд.
Цього разу він не поспішав.
Просто зробив крок ближче.
Еліс підняла на нього очі.
Він повільно нахилився.
І поцілував її.
Без натиску.
Без вимоги.
Без спроби щось довести.
Просто поцілунок.
Еліс завмерла лише на мить.
А потім відповіла.
Її пальці легенько торкнулися його сорочки.
Девід поклав руку їй на щоку.
І на кілька секунд зникло все.
Кулон.
Клани.
Полювання.
Древні руни.
Небезпека.
Залишилися тільки вони.
Коли вони відсторонилися, Еліс тихо усміхнулася.
Девід подивився на неї.
— Це було краще за подарунки?
Вона ледь засміялася.
— Набагато.
— Тоді я нарешті зрозумів правила.
— Не поспішай. Я ще не сказала, що ти хороший у побаченнях.
— Але поцілувала.
Еліс почервоніла.
— Не зазнавайся.
— Пізно.
Вона легко штовхнула його в плече.
Девід усміхнувся.
І вперше за багато століть відчув, що йому зовсім не хочеться нікуди поспішати.
Бо саме цей момент був ідеальним.
Без боротьби. Без влади. Без страху.
Просто двоє людей на даху хмарочоса, які вперше дозволили собі бути собою.