Ревнощі

 Хелен усю дорогу спостерігала за цією картиною з ледь помітною усмішкою.
Вона чудово знала Девіда.
Знала його сотні років.
 Знала, як він дивиться на ворогів, як мовчить перед битвою і як холоднішає його погляд, коли хтось переходить межу.
Але такого Девіда вона ще не бачила.
Він ревнував.
Причому настільки очевидно, що це вже ставало кумедним.
 Майк щось розповідав Еліс.
Вона сміялася.
Майк жартував ще більше.
Девід мовчав.
Щелепи напружені.
Погляд крижаний.
Пальці стискають кермо.
Хелен не витримала.
 Коли вони зробили коротку зупинку, вона взяла келих із напоєм і підійшла до Девіда.
Він стояв трохи осторонь, спостерігаючи, як Майк знову змушує Еліс сміятися.
Хелен зупинилася поруч.
Нахилилася до його вуха й тихо прошепотіла:
— Ти можеш володіти сотнею кланів, Девіде…
Вона зробила коротку паузу.
— …але зараз ти програєш власному другу просто тому, що не вмієш посміхатися.
Девід повільно повернув голову.
— Я не ревную.
Хелен ледь не розсміялася.
— Звичайно.
— Я просто спостерігаю.
— Ти дивишся на Майка так, ніби плануєш закопати його під найближчим деревом.
— Він мене дратує.
— Він тебе дратує вже триста років.
— Саме так.
Хелен зробила ковток.
— Але раніше ти не стискав кермо так, що воно мало не тріскалося.
Девід нічого не відповів.
Хелен усміхнулася ще ширше.
— Ти закохався.
— Не кажи дурниць.
— Я бачила тебе під час війни з північним кланом. Ти був спокійніший.
Девід кинув на неї попереджувальний погляд.
— Хелен.
— Добре, добре.
Вона підняла руки.
— Мовчу.
Повернулася, зробила кілька кроків, а потім обернулася.
— До речі, якщо тобі стане легше…
— Що?
— Майк просто дружить із нею.
Девід примружився.
— Я знаю.
— І Еліс, здається, теж просто добре проводить час.
Він знову подивився в їхній бік.
Еліс саме щось розповідала Майку, а той уважно слухав.
— Я знаю, — повторив Девід.
Хелен усміхнулася.
— Тоді перестань поводитися так, ніби він намагається вкрасти твою майбутню дружину.
Девід різко повернув голову.
— Вона не моя.
Хелен ледь помітно підняла брову.
— Поки що.
Вона пішла, залишивши Девіда самого.
Він кілька секунд стояв нерухомо.
Потім знову подивився на Еліс.
Вона сміялася.
І цього разу він навіть спробував усміхнутися.
Вийшло незвично.
Майже болісно.
Але Еліс це помітила.
Їхні погляди зустрілися.
І вона вперше побачила на обличчі Девіда не холодного володаря кланів, не небезпечного вампіра і не свого викрадача.
А просто чоловіка.
Який дивився на неї так, ніби весь його величезний, темний світ раптом звузився до однієї людини.