Дорога до пригод

До ранку маєток уже ожив.
Майк, як завжди, з'явився першим — із незмінною самовпевненою усмішкою, яка могла одночасно дратувати й мимоволі викликати симпатію. Він був високим, привабливим чоловіком із легкою манерою спілкування і тією рідкісною здатністю жартувати навіть у найнапруженіші моменти.
Хелен була його повною протилежністю.
Висока, неймовірно вродлива смаглява брюнетка з довгим блискучим волоссям і бездоганними рисами обличчя. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки дорогого глянцевого журналу.
Еліс мимоволі подумала, що поруч із ними вона виглядала зовсім звичайною студенткою.
— Не дивись на них так, — тихо сказала Хелен, помітивши її погляд.
— Як?
— Наче ми зараз з'їмо тебе.
Еліс здригнулася.
Хелен засміялася.
— Жартую.
— Після всього, що я дізналася за останню добу, я вже не впевнена, коли ви жартуєте.
— Справедливо.
Дорога до Ванкувера виявилася довгою.
Але несподівано легкою.
Майк сидів поруч з Еліс і майже весь час розповідав їй різні історії.
Про старі маєтки.
Про вампірські клани.
Про те, як Девід одного разу намагався навчитися користуватися телефоном і мало не розбив його об стіну.
Еліс засміялася.
— Невже?
— Я був молодий, — сухо кинув Девід.
Майк пирхнув.
— Ти був молодий триста років тому.
Еліс знову засміялася.
— Тепер я хочу почути цю історію.
— Не слухай його, — відрізав Девід.
— Чому?
— Бо він перебільшує.
— Я? — Майк театрально приклав руку до грудей. — Я ніколи не перебільшую.
Хелен, яка сиділа попереду, озирнулася.
— Ти брешеш навіть тоді, коли говориш правду.
Еліс усміхнулася.
З Майком було легко.
Він не дивився на неї як на дивну смертну, яка випадково втягнулася у світ вампірів.
Не лякав її.
Не вимагав довіряти.
Просто розмовляв.
І Еліс уперше за останню добу почувалася майже нормально.
Вона розповідала йому про університет, про археологію, про Анну та Стеф, про те, як узагалі опинилася в тому замку.
Майк слухав із щирим інтересом.
— Знаєш, — сказав він, — я починаю розуміти, чому кулон обрав саме тебе.
— Чому?
— Ти допитлива.
— Це погано?
— Для тебе — можливо.
Вона засміялася.
— А для кулона?
— Для кулона, мабуть, саме те.
Еліс усміхнулася.
І саме тоді Майк помітив, що Девід дивиться на них у дзеркало.
Погляд його був настільки холодним, що ним можна було заморозити дорогу.
Майк ледве стримав посмішку.
— Що? — невинно запитав він.
— Нічого.
— Тоді чому ти дивишся на мене так, ніби хочеш поховати мене живцем?
— Я не хочу тебе ховати.
Майк підняв брову.
— Справді?
— Ні.
Еліс не помітила прихованої погрози.
Вона саме щось захоплено розповідала Майку.