Правда

 Розмова тривала вже понад годину.
 Девід навів їй стільки фактів, що Еліс перестала розуміти, де закінчується божевілля і починається реальність.
 Старі документи.
 Імена.
 Історію родини.
 Історію кланів.
 Докази існування вампірів, які зберігалися в його родині століттями.
Еліс слухала, ставила запитання, сперечалася, знову ставила запитання.
А Девід відповідав.
Спокійно.
Терпеливо.
Наче мав безкінечний запас часу.
 Нарешті Еліс відкинулася на спинку крісла й подивилася на нього абсолютно розгублено.
— Отже… — повільно промовила вона. — Ви хочете сказати, що вам кілька сотень років?
— Так.
— Ви вампір.
— Так.
— Існують клани вампірів.
— Так.
— А цей кулон дозволяє керувати ними всіма.
— Не зовсім керувати. Він визначає того, хто має право на владу.
Еліс кілька секунд мовчала.
Потім на її обличчі з'явилася дивна, майже дурнувата усмішка.
— Я збожеволіла.
Девід ледь підняв брову.
— Ні.
— Я точно збожеволіла.
— Еліс…
— Я викрали. Привезли в якийсь замок. Тут сидить чоловік, який стверджує, що йому кілька сотень років, що він вампір, а я ношу на шиї магічний кулон, через який за мною полюють інші вампіри.
Вона нервово засміялася.
— Це навіть звучить як сюжет поганої книги.
Девід мовчки дивився на неї.
— Ви зараз скажете, що я не збожеволіла?
— Ти не збожеволіла.
— Звідки ви знаєте?
Він підвівся.
Еліс насторожено стежила за ним поглядом.
— Бо я можу довести.
— Як?
Девід підійшов ближче.
— Ти хотіла доказ.
— Так.
Він зупинився просто перед нею.
Його зелені очі стали темнішими.
Риси обличчя змінилися.
На мить у ньому зникла звична людська стриманість.
І тоді він оголив ікла.
Гострі.
Неприродно довгі.
Справжні.
Еліс дивилася на них, не кліпаючи.
Її дурнувата усмішка повільно зникла.
— Ні…
Вона похитала головою.
— Ні-ні-ні…
Девід нічого не сказав.
Просто дозволив їй дивитися.
Еліс перевела погляд на нього.
Потім знову на ікла.
— Це… не може бути…
— Може.
Вона відкрила рот, але жодного слова не вимовила.
Її очі закотилися.
Девід встиг підхопити її до того, як вона впала на підлогу.
Він кілька секунд дивився на дівчину у своїх руках.
Потім тихо зітхнув.
— Я саме цього й боявся.
Він обережно поклав Еліс на диван.
Подивився на її бліде обличчя.
І вперше за багато століть усміхнувся по-справжньому.
— Принаймні тепер ти мені віриш.
А кулон на її шиї тим часом знову спалахнув теплом.
Наче почув його слова.