Кулон

 Еліс стояла навпроти Девіда, схрестивши руки на грудях.
Вона вже не боялася так сильно.
Страх поступово поступався обуренню.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Почнемо спочатку. Ви викрали мене з клубу, привезли сюди проти моєї волі, а тепер розповідаєте про якихось людей, які полюють на кулон.
— Не людей.
Еліс повільно підняла брову.
— Звісно.
Девід не відреагував на сарказм.
Він говорив спокійно, холодно, наче пояснював очевидні речі.
— Кулон, який ти знайшла в замку, не просто сімейна реліквія.
— Я вже зрозуміла.
— Ні. Не зрозуміла.
Він підійшов до старого столу й поклав на нього кілька пожовклих документів.
— Той, хто володіє кулоном, отримує право керувати всіма кланами.
Еліс кілька секунд мовчала.
Потім тихо засміялася.
— Ви серйозно?
— Абсолютно.
— Тобто якийсь кулон дозволяє керувати… кланами?
— Вампірськими кланами.
Еліс перестала усміхатися.
Вона подивилася на нього так, ніби остаточно переконалася у своїх підозрах.
— Вам потрібен лікар.
Девід навіть не моргнув.
— Моя родина була на чолі кланів сотні поколінь.
— Сотні поколінь?
— Так.
— І ви очікуєте, що я в це повірю?
— Ні.
Він подивився їй просто в очі.
— Я очікую, що ти вислухаєш мене.
— Навіщо?
— Тому що зараз за тобою полюють.
Еліс стиснула губи.
— Хто?
— Усі, хто знає про зникнення кулона.
— І чому саме я?
Девід перевів погляд на її шию.
— Тому що він у тебе.
Еліс машинально торкнулася прикраси.
— Тоді заберіть його.
— Не можу.
— Ви щойно сказали, що це ваша сімейна реліквія.
— Так.
— Тоді заберіть.
Девід похитав головою.
— Він не дозволить.
Еліс знову недовірливо подивилася на нього.
— Кулон?
— Так.
— Ви розмовляєте про нього так, ніби він живий.
— У певному сенсі так і є.
Вона потерла скроні.
— Господи…
Девід продовжив:
— Поки кулон був у нашому замку, існував баланс. Інші клани знали, що він під захистом моєї родини. Але тепер його немає.
— І що?
— Тепер почалося полювання.
— На кулон?
— На кулон і на того, хто ним володіє.
Еліс подивилася на нього.
— Тобто на мене.
— Саме так.
Тиша зависла між ними.
Вона повільно видихнула.
— Ви очікуєте, що я повірю в це?
— Мені байдуже, віриш ти чи ні.
— Тоді навіщо ви мені це розповідаєте?
Девід на мить замовк.
— Щоб ти не зробила дурниць.
Еліс гірко усміхнулася.
— Ви викрали мене. Думаю, право вирішувати, хто тут робить дурниці, втрачено вами приблизно в той момент, коли ви закинули мене на плече.
У його очах промайнув ледве помітний блиск.
— Можливо.
— Я хочу піти.
— Ні.
— Це не прохання.
— А моя відповідь не зміниться.