Вирок

 Двері кабінету зачинилися.
Еліс притиснулася спиною до стіни й намагалася зрозуміти, як опинилася тут.
 Ще кілька хвилин тому вона була внизу, серед музики й людей. Потім — чиясь рука на її лікті, темний коридор, кілька слів, яких вона майже не почула…
А тепер вона стояла в напівтемряві чужого кабінету.
Перед ним.
 Девід мовчав.
Він очікував побачити ворога.
Найманця.
Представника чужого клану.
Того, хто свідомо вкрав реліквію його роду.
А побачив дівчину.
Двадцятитрирічну студентку.
Тендітну, бліду, у чорній сукні. Її довге світле волосся спадало до пояса, а великі очі були наповнені неприхованим жахом.
На її шиї блищав кулон.
Його кулон.
 Девід відчув, як усередині нього піднімається лють.
Він чув її серце.
Швидкий, шалений стукіт.
Раз.
Другий.
Третій.
Кожен удар луною розходився в тиші кабінету.
— Де ти його взяла? — запитав він.
Еліс мовчала.
Її погляд ковзнув до дверей.
Девід усміхнувся без найменшої теплоти.
— Не раджу.
— Я… я не хотіла його красти.
— Але вкрала.
— Я знайшла його.
Його очі спалахнули.
Знайшла.
Наче це була звичайна прикраса.
Наче вона не розуміла, що тримає в руках.
Девід зробив крок уперед.
Руни на його шиї ожили. Темні лінії поповзли під шкірою, відгукуючись на магію кулона.
Він був готовий виконати вирок.
Саме так він робив століттями.
Без вагань.
Без жалю.
Без другого шансу.
 Девід опинився перед нею за мить.
Еліс здригнулася, коли його рука піднялася.
Пальці майже торкнулися її горла.
Ще секунда — і вона б перестала дихати.
Але він завмер.
Щось було не так.
Кулон раптом спалахнув теплом.
Не обпік.
Не відштовхнув.
Навпаки.
Його магія проникла крізь шкіру, і на мить Девід відчув щось, чого не відчував багато століть.
Тепло.
Живе.
Справжнє.
А разом із ним — її страх.
Її серце.
Її впертість.
 Еліс, попри жах, не відвела погляду.
Вона тремтіла, але все одно дивилася прямо йому в очі.
— Якщо ви збираєтеся мене вбити… — голос тремтів, але вона змусила себе договорити, — то зробіть це швидше.
Девід застиг.
Ніхто.
Абсолютно ніхто за останні століття не говорив із ним так.
Його рука повільно опустилася.
Він не міг зрозуміти, що відбувається.
Він мав убити її.
Мав забрати кулон.
Мав повернути все на свої місця.
Але вперше за сотні років його холодне серце зробило неможливе.
Зробило удар.
Потім ще один.
 Девід відступив на крок і подивився на неї так, ніби вперше бачив.
Ця дівчина не повинна була нічого для нього означати.
Вона була випадковою людиною.
Викрадачкою.
Слабкою смертною, яку він мав знищити.
Але чомусь саме вона стала першим явищем за кілька сотень років, яке змусило його забуте серце знову згадати, що означає битися.
І це лякало його значно більше, ніж будь-який ворог.