Глава 2.

Дівчатка опинилися в Києві вранці. Батьки Аліни перебували у відрядженні, тож ніяким чином не могли знати про витівку своєї доньки. Коли вони телефонували, Аліна запевнила дорослих, що все гаразд, просто вони вдвох із подругою снідають у торговельному центрі.

Швидко перекусивши десь у кафе поблизу вокзала, підлітки вирушили в напрямку Нивок, як їм підказав перехожий.

Вони скористалися місцевим громадським транспортом, дивилися по карті в телефоні маршрут, також активно запитували і у пасажирів. На зупинці, яка мала б їм підійти, подруги вийшли і попрямували за вказаною адресою.

Але дивно: на вулиці, яку Анонімус зазначав в якості пункту призначення, вони ніяк не могли відшукати потрібний будинок. Зате їм зустрічалися, на перший погляд, доволі моторошні закинуті хатинки, а день вже наближався до свого завершення.

Аліна вже впадала у відчай, і думала, що доведеться повертатися назад на вокзал. Аж раптом їх увагу привернув один будинок, який відокремлено стояв трохи далі і частково перекривався деревами.

Вони підійшли ближче, і побачили, що номер на будинку саме був такий, який потрібно. Удача! Дівчата радісно переглянулися одна з одною.

Вони нетерпляче подзвонили через ворота до господаря оселі. Чекати довелося недовго. На зустріч вийшов чоловік середніх літ і такого ж зросту із невиразним обличчям. Він не мав аніяких особливих прикмет чи то якихось рис, які б відразу запам’яталися.

Дядько гостинно запросив дівчат завітати у дім. Подруги, без усілякого побоювання, зайшли туди і почали поволі озиратися довкола.  Незнайомець запевнив їх, що Іван дійсно проживає тут, знімає кімнату на період навчання, і незабаром повернеться додому. На прохання Аліни подзвонити йому і повідомити, хто саме до нього приїхав, господар відповів, що телефонував, однак номер — поза зоною досяжності.

Він ласкаво запропонував дівчатам випити чаю з дороги. Аліна нервово оглядала дім і прохала бодай показати їй кімнату Івана. Але загадковий власник будинку аж ніяк не поспішав знайомити гостей зі своїм житлом.

Зробивши ковток чаю, дівчина збагнула, що смак напою — начебто якийсь дивний.  Ліда нічого  такого не помітила, і спокійно пила далі зі своєї чашки. Вона привітно і весело спілкувалась з невідомим чоловіком, жартувала, і навіть, як здалося Аліні, трохи фліртувала із незнайомцем. Аліна ж була дещо напружена. Щось тут її бентежило і непокоїло.

Раптом Ліді стало зле, і господар будинку зголосився провести її в кімнату і допомогти. Аліна пішла слідом, але він рішуче зупинив її перед дверима. Коли ж двері зачинилися, дівчинка почула відчайдушний зойк подруги. Ліда чинила спротив і відштовхувала від себе когось, в кімнаті було чути тріск одягу і чоловічий крик.

За мить Ліда вирвалась з обійм незнайомця, і в істериці вибігла зі спальні. Чоловік прихопив рушницю і побіг наздоганяти дівчат, погрожуючи вистрілом. Обидві подруги відчайдушно бігли від переслідування, на шляху вхопивши  якусь сапу в передпокої і жбурнувши її в бік злодія.

Дивом їм вдалося вирватися і на якомусь незбагненному адреналіні перестрибнути через паркан. Коли стало очевидно, що небезпека минула, ледь віддихавшись, Аліна відвела Ліду до найближчої лавки. Її обличчя було в саднах і синцях, на руках — забої, коліна зчісані, волосся розпатлане, а одяг місцями розірваний.

Трохи заспокоївшись і обробивши рани, Аліна щиросердно попросила у Ліди вибачення. Їм довелося піти в магазин і купувати там новий одяг для Ліди. Ліда була розлючена і ображена тим, що сталося, однак Аліна вмовила її не йти до міліції, бо боялась, що про витівку дізнаються її батьки. Вона запропонувала подрузі грошей, і це дещо втішило обурену і травмовану дівчину.

Всю дорогу назад у потязі дівчата мовчали. Ліда так і не змогла пробачити Аліні те, що сталося. Аліна дуже засмутилась через те, що адреса виявилася хибною. Іван так і не знайшовся, всі їх старання були марними. Але гірше всього: вона втратила подругу. З'ясувалося також, що незнайомець додав їм до чаю трохи віскі. Це і пояснило дивну поведінку Ліди і потім — погане самопочуття.

З тих пір Аліна деякий час ще не полишала надії все ж дізнатися щось про Івана. Хоча до відчуття кохання додалося розчарування і біль. Вона щиро сподівалась його знайти. Чи, принаймні, помиритися із подругою. Ні те, ні інше — не виходило. Час минав, почуття трохи вщухли, однак маленький вогник віри ще не згас остаточно.

Останній раз Аліна нібито бачила його взимку 2015 року, на канікулах у Львові. Тоді вона їхала в маршрутці, 14-річна школярка. Вона добре пам'ятала той день.

Аліна сиділа біля вікна, в гарненькому модному кожушку, темно-сірих легінсах, що по боках були розшиті золотими журавлями — такий яскравий принт. Вони їй дуже подобалися. Високі новенькі чоботи блищали, а у руках вона тримала подарунок для тітки. Довгі пасма світло-пшеничного прямого волосся так личили їй, добре пасували її юнацькому обличчю. 

Тоді їй здалося, що вона побачила Івана у кутку маршрутки, але коли вони зустрілися поглядами, він раптом різко підвівся і намагався просунутися ближче до дверей. Вона хотіла підійти і бодай упевнитися, що то він, але він похапцем знявся з місця і розчинився у натовпі, наче й не був тут. Маршрутний автобус їхав повен пасажирів. Аліна розчаровано спробувала виглянути у вікно під час зупинки транспорту, сподіваючись його там побачити. Але юнак зник безслідно, і з тих пір жодного разу не нагадував про себе.