17. В світлі фар

- Він відпустив мене. - тихо промовила Меланка, роздягаючись в своїй чотириста п’ятій кімнаті.

- Справді? - здивовано відклала книжку Дара. 

- Так. - сказала Меланка і більше не промовила жодного слова.

Наступні дні злились в одну сіру масу. Похнюплена Мелася раз за разом кидала оком на мобільний, який вперто мовчав. По-дурному було сподіватись на щось інше. Вона тяжко спала ночами, а вдень страждала від чуток, що не спішили згасати. Студентів навіть не турбувало те, що чорний позашляховик вже кілька тижнів не з’являвся біля гуртожитку. Та Меланка звикла до чуток як і звиклась з думкою, що більше не побачить Алекса. Так буде краще для обох. В нього своє життя, в яке Меласі ніколи не вписатись. 

Подруги дивились як Мелася гасне на очах. Вікуся пробувала щось згадати за Алекса, але лише зловила злісний погляд Дарини. Тривоги додавав суд, який мав відбутись вже в наступний понеділок. Меланка так і не найняла адвоката, сподіваючись, що все минеться.

В суботу ввечері, Мелася тепло одягнулась і попрямувала на міський цвинтар з акуратним букетом хризантем в руках. То була четверта річниця з загибелі батьків. Дівчина не любила ходити на могилу, бо вона їй здавлась лише насмішкою над Меланкою. Наче показувала, що від її колишнього життя залишився лише надгробний камінь. Отак стоячи навпроти останнього місця спочинку її сім’ї, Меланка почула неприємний писклявий голос позаду себе.

- Як мило. - єхидно посміхнулась тітка Неля.

То була висока й худорлява жінка, що більше нагадувала Бабу Ягу з дитячих казок. Хоч як тітка не намагалась приховати старіння, та все ж її лице передчасно покрутило чи то від зморшок, чи то від злості, яка лилась через край.

- Прийшла до матінки, так? - підійшла ближче тітка. - О, навіть букет батькам купила. За їхні ж гроші, певно, вгадала?

- Це не ваша справа. - Меланка ледь стримувала злість при погляді на ненависне обличчя.

- Моя, дитинко, моя. - криво посміхнулась Неля. - Ці гроші такі ж мої, як твої. 

- Господи, вам вже геть погано стало. - сказала Мелася, не розуміючи що за нісенітниці верзе жінка.

- О ні, це тобі стане погано в понеділок. - розсміялась тітка, що було зовсім недоречним серед пустого кладовища. - А хоча, знаєш що? При такій вдалій нагоді й обставинах буде навіть доречно розказати тобі прямо зараз. Ти ніколи не здогадувалась, чому твоя матір і батько були такими високими, а ти навіть і близько до їхнього зросту не доросла? Або звідки в тебе ці зеленкуваті огидні оченята? Ні?

- Що ви мелете? - Мелася відступала назад від скаженої тітки.

- Та ти дослухай. Дослухай, сирітко. - наступала тітка. - Це твоя матір тобі їх подарувала. Та не та, що виховала, а та, котра народила. Народила і покинула твого недолугого татуся ще до того, як ти навчилась ходити й розмовляти. Що, тобі не сказали твої любі батьки, що рідний тобі лише батько? Ах, як шкода. А ще більше було шкода мені свою сестру. Вона завжди була надто доброю, надто довірливою. Ми чудово жили за її рахунок багато років, аж поки вона не знюхалась із твоїм татусем. Цей покидьок переманив сестричку і ми їй стали зовсім непотрібні. Боже, вона удочерила тебе та ще й хотіла, щоб ми прийняли тебе як рідну. Яка смішна була твоя мама. Ой, пробач, мачуха. Та зараз все стало на свої місця.

- Це неправда… - прошепотіла Мелася, не вірячи власним вухам.

- На, подивись. - тітка тикнула дівчину носом в телефон, де світилась фотографія довідки про всиновлення. - В це теж не віриш? Можу скинути, щоб було що розглядати перед сном.

Мелася читала документ, де чорним по білому було написано, що її матір і справді не рідна. Ненависть до тітки забурліла з такою силою, що Меланка ладна була товкти її обличчям об надгробний камінь, аж поки цей писклявий голос назавжди не затихне. Та тітка не затикалась ні на секунду, сиплячи образами і Меланка розвернулась, щоб втекти.

Дівчина бігла через ціле кладовище, не звертаючи уваги на сльози, що котились по щоках. Вона навіть не знала від чого тікає: від тітки, чи від інформації, котру Меланка почула. Світ навколо йшов обертом, зливаючись в одну сіро-білу масу. Меланка навіть не побачила, як вискочила на дорогу прямо перед автомобілем. Але вона чітко побачила фари, що засліпили її, а тоді все навколо погрузилось в рятівну пітьму. Лише мобільний телефон залишився світитись від вхідного дзвінка з надписом “Алекс”.

Меланії пощастило, що водій їхав не надто швидко. Проте навіть від такого удару дівчина отримала серйозні травми. Автомобіль протаранив дівчину в бік, від чого залишив сильні забої й пошкоджену ногу. Та при падінні, Мелася добряче приклалась головою об асфальт і заробила собі бонусний струс мозгу. Добросовісний водій викликав швидку, котра доставила дівчину в комунальну лікарню. Вона без пам’яті пролежала аж до ранку, а тоді наступило болісне пробудження.

- Де я? - задала перше питання Меланка, роздивляючись білу облуплену стелю.

- Спокійно-спокійно. - підбігла старша медсестра в білому халаті. - Тобі краще зараз не робити різких рухів. Приляж, дитинко. Ось так.

- Де я? - повторила питання Меланка.

- В міській лікарні, дитя. Де ж тобі ще бути після аварії. Що ти пам’ятаєш останнє? 

Меланка насилу згадувала момент зіткнення з автомобілем. Вона покірно розповіла медсестрі всі подробиці, помираючи від болю в тілі. Цю приємну старшу пані звали Марія. Вона турботливо кружляла навколо Меласі, ставлячи їй крапельницю і попутно розповідаючи що трапилось після того, як її привезли сюди. 

- Нога скоро буде ходити, але зараз її треба поберегти, мила. - воркувала пані Марія. - Ми наклали тобі пов’язку, щоб вона не згиналась надто сильно. Подивимось як буде відновлюватись. Щодо голови, то не схоже, щоб там були серйозні ушкодження. Струс мозгу небезпечний, та найгірше обійшло тебе стороною. Та тобі все ще потрібно знаходитись в стані спокою і якомога більше лежати. А ще може нудити, крутитись в голові і взагалі бути слабко.