14. По дорозі

- Алекс. - спокійно мовила Меланка, їдучи на витягу з чоловіком лише вдвох. - Це буде мій останній спуск. 

- Так само як і мій. - нахмурився Алекс, вже розуміючи до чого веде дівчина. - Пора їхати додому.

- Я не про це. - помахала головою Мелася. - Це були чудові дні, насправді. Вперше за чотири роки я відчула таку безтурботність. І це твоя заслуга. Дякую. Та мені пора.

- І куди ти спішиш? - своїм заворожливо низьким голосом поцікавився Алекс.

- Туди, звідки й прийшла. - відчужено мовила дівчина. - На автобус, звичайно. Потрібно встигнути до відправлення.

- Ми живемо в одному місті. Поїдемо разом. - невимушено відповів чоловік і відкинувся на спинку кріселка.

- Це буде зайвим, насправді. - Мелася намагалась бути якомога ввічливішою. - Я і так принесла занадто багато клопоту.

- То ти, без жодних речей і навпроти ночі, тікала від своєї команди заради того, щоб потім повернутись в цей ад і провести з ними ще цілих шість годин в замкнутому просторі? - з натиском поцікавився Алекс.

- Так буде правильно. - прошепотіла Мелася.

- Правильно буде, якщо ти поїдеш зі мною. - строго відчеканив Алекс, але тоді пом'якшав. - Не починай знову мене боятись. Будь ласка.

- Алекс, я не… - почала дівчина, та чоловік не став вислуховувати чергове заперечення.

Його губи блискавично швидко торкнулись Меланчиних і накрили їх наполегливим поцілунком. Шоломи на головах заважали цілувати дівчину, та Алекса це не стримувало. Вона була такою розгубленою, але при цьому все ще ніжною. Дівчина по-дитячому трималась за комір його розстібнутої куртки і боялась поворухнутись. Нехай цей поцілунок буде доказом того, що Алекс не відступить.

- Я забрав тебе серед ночі з того будинку не для того, щоб повернути назад до тих покидьків. - погрозливо промовив Алекс, ледь відсторонившись від дівчини. - Я вкрав тебе, мені й повертати додому. 

Алексове обличчя впритул висіло над Меланчиним і дівчина була ладна провалитись під землю від ніяковості й страху одночасно. Його міцна воля й непереконливість лякали. Здавалось, він не потерпить ані відмови, ані компромісу. Меланка не знала куди подітись, тож їй в голову прийшло найдурніше рішення: вона заховала обличчя, втикнувшись чоловіку в шию. Алекса навіть розчулила така дитяча наївність. 

Останній спуск приніс Меланку знову під поріг Алексового котеджу. Вони були першими, хто спустився. Після розмови на витягу дівчина помітно посумніла й знову стала лякливою. Вона тупцювала на місці, не знімаючи лижі.

- Алекс, послухай. - знову заспівала свою пісню Мелася, та вже зовсім невпевненим голосом. - Мені і справді не хочеться повертатись в той автобус, та я можу знайти собі інший. Куплю в центрі квитки на якийсь рейсовий. Впевнена, на одну людину ще знайдеться місце. 

- Меланія, - Алекс був суворим, бо більше не хотів чути жодного слова про те, що йому доведеться покинути її на самоті. - Ти або сама поїдеш зі мною, або мені прийдеться насилу запхати тебе в машину. Клянусь, я так і зроблю, якщо ти не припиниш.

- Я… Я… - Меланка не сумнівалась, що чоловік не блефував. - Мені треба забрати свої речі з автобуса.

- Заїдем і заберем. - твердо відповів Алекс, насуваючись на дівчину.

Легким рухом він відстібнув її лижі й закинув їх собі на плече. Взявши геть розгублене та налякане дівча за руку, він повів її всередину. Збори для Меласі зайняли мало часу і зовсім скоро вона сиділа на краєчку дивана в вітальні, тримаючи свій рюкзак на колінах. Алекса навіть на секунду роздратувала така поведінка дівчини. Вона пробула з ним кілька днів, але зараз поводилась так, наче він збирається вивезти її в ліс та зґвалтувати. Та чоловік швидко змінив свій настрій, згадавши що прийшлось пережити Меласі. Вона мала вагомі причини зневіритись у цілому світі. Та в нього вистачить терпіння, аби довести їй зворотнє.

Друзі Алекса пакувались на задньому дворі, забиваючи багажники валізами. Себастьян грузив лижне спорядження сестри на дах своєї машини. Женя допомагав другу, а Ліна вже зручно вмостилась на передньому сидінні їхньої сімейної машини. Меланка ж тупцювала неподалік Алексового позашляховика, відчуваючи себе вкрай безглуздо та незручно. Вона, як ніколи, відчувала себе зайвою.

- Ну що, фото на пам’ять і по конях? - сказав Алекс, закриваючи багажник.

Аріна витягла телефон і зробила кілька селфі з друзями на фоні їхнього котетджу. Алекс бачив як незручно відчуває себе Меланка, тож він особисто відчинив їй дверцята пасажирського сидіння й допоміг забратись всередину. Настав час вирушати. Вони спускались серпантинами, покидаючи затишне котеджне містечко. Там, позаду, Меланка залишала всі спогади про поїдку. Погані та добрі. 

Та було ще рано видихати, бо попереду чекав не зовсім приємний момент. Спустившись до центру курорту, Алекс завернув позашляховик на паркінг для автобусів. На своє розчарування, Меланка побачила свій автобус і багато знайомих облич в його вікнах. 

- Піти з тобою? - запитав Алекс, паркуючи машину неподалік.

- Не варто. - похитала головою Мелася.

- Я чекатиму тебе тут. - з певною погрозою в голосі озвався чоловік, хоч і всіма силами намагався звучати лагідно.

Мелася йшла назустріч тим, кого найменше хотіла бачити. Втім, їм ще не раз прийдеться перетнутись в універі. Хоча з лижної секції дівчина піде, як тільки добереться додому. Вона не могла пробачити тих, хто так жорстоко вчинив з нею. Нехай Влад збожеволів, та інші, на чолі з Артуром, невимовно розчарували дівчину. Вони так і залишились б спостерігати, навіть якщо б їхній дружок, Влад, вбивав дівчину в них на очах. Вони навіть не потурбувались що з нею та де вона, відколи дівчина покинула будиночок на базі з чужим чоловіком. Хіба так вчиняють друзі? Ні, так не зробили б навіть випадкові перехожі.  

Дорога до автобусу здавалась безкінечною, хоча зайняла в Меланки кілька секунд. Крізь вікна автобусу на неї вирячився десяток цікавих та від чогось обурених очей, а спину сверлив вбивчий погляд Алекса. Він виглядав наче звір. Стояв, опершись на свій чорний джип, і проводжав тендітну фігурку поглядом.