13. Останній день

Алекс роздивлявся фото на телефоні, а Меланка меланхолійно споглядала красоту вечірніх гір. Ледь вловимий вітерець колихав неслухняні пасма, що скочувались на обличчя дівчини.

- Хто така ця Неля? - врешті запитав чоловік. - І чого їй від тебе треба?

- Це моя тітка. Мамина рідна сестра. - зітхнула Мелася, дивлячись на безліч вогників, що миготіли вдалині. - Мої батьки загинули майже чотири роки тому. Вкінці лютого буде річниця. Ми жили щасливо, навіть дуже. Мали свій невеличкий будиночок, де проживали разом з дідусем та бабусею по татовій лінії. Не були багатими, але на добре життя вистачало. Саме батьки привили мені любов до гір та лиж. Навіть в лижну секцію віддали. Та чотири роки тому стався нещасний випадок. Коли дідусь забирав мене із лижної секції, в будинку сталось коротке замикання й спалахнула пожежа. Як на зло, був вихідний. Всі вдома. Бабуся спала й задихнулась чадним газом, а батько з матір’ю обгоріли, намагаючись врятуватись із другого поверху. Нам з дідусем залишалось лише дивитись на згарище по приїзду додому. Цей лижний костюм та спорядження - оце й все, що вціліло від мого колишнього життя. Але й дідусь покинув мене наступного дня. Його серце не витримало непоправної втрати. Залишилась лише я. Тоді мене, як неповнолітню, розподілили до найближчих родичів - бабусі по маминій лінії та тітки з її сім’єю. Я відправилась в чуже мені місто до майже чужих людей. Це був найгірший період мого життя. Вони ніколи не любили мою матір з невідомих мені причин, а тим паче недолюблювали мене. Їм виплачували суму за моє утримання, але цього було мало. З перших днів в їхньому домі я відчула себе небажаною, зайвою й нікому непотрібною. Маленька кімнатка, що більше скидалась на комірчину, й вічні потурання. Я навіть не встигла оплакати свою втрату, як мені одразу ж всучили в руки тряпку й наказали мити підлоги кожного дня. Прибирання, слідкування за двоюрідним братом і побут лягли на мої плечі. Іноді мені діставалось від тітчиного чоловіка, якщо їм здавалось, що я не справляюсь. Вони ненавиділи мене. Тому я й пропустила час вступу до університету. Нікому з моїх родичів навіть не спало на думку підштовхнути мене до здачі екзаменів. Перших пів року після втрати рідних я була наче в тумані, виконуючи брудну роботу по дому. Так-сяк закінчила школу й на тому було добре. Але влітку я врешті зрозуміла, що не хочу більше ані хвилини провести в тітчиному домі. Хотіла влаштуватись на роботу, та мені не дозволили. Тож я зціпила зуби й з нетерпінням чекала листопада й свого дня народження. В той день, коли я стала повнолітньою, я зібрала свої нехитрі пожитки й втекла з будинку, який язик не повертався назвати домом. Жила перший тиждень в подруги, чиї батьки відправились у відпустку. А тоді мені прийшов лист від нотаріуса, де говорилось про спадок від батьків. Мені ще тоді це здалось дивним. Для чого батькам було задумуватись про офрмлення спадку в такому молодому віці? Та зараз очевидно, що моя мама добре знала свою сестру й матір. Батьки залишили мені рахунок з грошима. Там було стільки, що по моїх розрахунках, можна було б ще трішки докласти й купити собі невеличку потриману квартирку десь на околиці, але я розпорядилась ними по-іншому. Ці гроші - це був подарунок долі для мене. Я повинна була на щось проживати, розумієш? Першим ділом я зняла кімнатку в комуналці й влаштувалась офіціанткою в кафе поруч. Я працювала в дві зміни, щоб витрачати якомога менше з батьківських коштів. Вечорами намагалась наздогнати навчання, яке пропустила, й самотужки готувалась до літнього вступу. В комуналці жити було важко через сусідів-алкоголіків, що буянили по ночах, та це було краще, ніж в тітчиному домі. А родичі намагались знайти мене, та не надто сильно. Сподівались, що я награюсь в дорослу й приповзу до них назад на колінах. Влітку я склала іспити й вступила до універу. Переїхати в гуртожиток було для мене за щастя. Безкоштовне житло, як не як, і сусідки, що стали мені найближчими людьми. Дівчата мої хороші й намагаються завжди підтримати мене, та я не хочу робити собі з них сім’ю. Я розумію, що колись ми закінчимо універ і розлетимось. Вони заведуть свої сім’ї, а я залишусь за бортом. Тоді появився Влад, але закінчення цієї історії ти й сам знаєш. А ось щодо батьківських грошей, то я намагалась використовувати їх якомога менше. Роботу було важко співміщати з навчанням, тож я покинула її на користь майбутньої кар’єри. Не все життя ж розносити страви на підносі. Стипендії вистачало хіба що на харчування, а інше я купувала з батьківських грошей. Зараз я шукаю підробіток вже за фахом, щоб перестати виснажувати свій спадок. Він потрібен мені, щоб мати куди й з чим піти після закінчення універу. Ці гроші - це єдина стабільність та впевненість в моєму житті. І ось мої родичі дізнались про існування спадку. Не знаю чому, та вони вважають, що мають право претендувати на нього попри чіткий заповіт. Збираються оскаржити його в суді і, певно, мають на те вагомі підстави, інакше суд навіть не прийняв би цей позов. Я взагалі не розумію для чого їм ці гроші. Невже вони настільки ненавидять мене? Чи це просто жага до легких грошей?

Мелася не знала для чого розказувала це все Алексу. Можливо, від того, що останні події навалились на неї важким тягарем і було більше не сила тримати все в собі. Ком підступив до горла, але очі залишались сухими. Навіть якби хотілось заплакати, вона б не змогла.  

- Йди до мене. - тихо промовив Алекс й притиснув дівчинку до грудей. - Скільки ж всього тобі довелось пережити. Мені так шкода. 

Він здогадувався, що сирітське життя нелегке, та Меланчина розповідь вразила його. Дівчина не заслужила такого. Вона мала б зараз щасливо мешкати в своєму затишному будиночку із люблячими батьками. Зустрічатись з однолітками, будувати грандіозні плани. Натомість вона, зовсім беззахисна, стоїть в його обіймах і хвилюється як їй прожити наступний день. Та Алекс, на відміну від Меланки, знав що йому робити. Тепер він точно знав. 

- Все буде добре. Я обіцяю. - прошепотів він їй на вушко. - А зараз тобі варто виспатись. Сон лікує.